Марійка ще дрімала, коли в суботній ранковій тиші роздався рішучий дзвінок у двері. Вона здригнулася й сіла на ліжку. Хто міг прийти так рано? Нікого вона не чекала.
Відчинивши двері, вона застигла: на порозі стояли її колеги — Соломія, Ярина й Оксана. У руках у Соломії — термос, у Ярини — коробка з паскутою.
— Що ви тут робите?! — видихнула Марійка. — Сьогодні ж вихідний!
— Саме тому ми тут, — Соломія вже заходила в хату, наче додому. — Де твоя донька?
— Олеся спить… А що трапилося?
— Нічого не трапилося. Збирай її й збирайся сама. Їдеш з нами на базу відпочинку. Заперечень не приймаємо.
Марійка оніміла. Вона не розуміла, що відбувається. Як так — їхати? На базу? Зараз?
— Я ж казала вам у офісі, що не зможу…
— А ми знаємо чому, — ніжно промовила Ярина. — Нам соромно, що раніше нічого не помічали.
Марійка зблідніла.
— Ви про що?
— Ми все знаємо, Марійко. Що ти після розлучення сама тягнеш дитину, що твій колишній аліментів не платить, що ти з останніх сил збираєш доньку в перший клас, сама не доїдаєш і все одно нікому ні слова.
Марійка мовчала. У горлі стояв ком.
— Я… не хотіла скаржитися. Здавалося… що впораюся…
— Ти й так справляєшся, — втрутилася Оксана. — Але справлятися — не значить виживати. Ми друзі, Марійко. А друзі не дають один одному тонути.
— Ми все влаштували, — продовжила Соломія. — Путівка на базу — за наш рахунок. З нас їжа, дорога, відпочинок. З тебе — лише ти й твоя Олеся.
Марійка опустила очі. Їй було ніяково. Приймати допомогу — важко. Але гірше — мовчки йти на дно.
— Але… в мене навіть речей немає…
— У тебе є ми, — різко сказала Соломія. — Ярина привезла одяг від своєї доньки. Все в гарному стані. Підійде Олесі якраз до школи.
— Ми ще канцтовари тобі зібрали, — промовив Тарас, заходячи в сіни з пакетом. — Ручки, зошити, альбоми. Усе потрібне.
— Я… не знаю, що сказати…
— І не кажи, — обійняла її Оксана. — Просто повір: ти заслужила не лише труднощі. Ти заслужила відпочинок, турботу й підтримку.
Вже через дві години автобус із веселою компанією вирушив із міста. Олеся сиділа на колінах у Марійки, обіймаючи новий рюкзачок. А Марійка дивилася у вікно, стискаючи в долонях термос із чаєм. І в грудях у неї вперше за довгий час було тепло.
Їй не пощастило з чоловіком. Але, як виявилося, їй неймовірно пощастило з людьми, які її оточують.