Колишній подарунок
Олег повернувся з роботи у гарному настрої. Навіть не зняв, як зазвичай, куртку — одразу з порогу гукнув:
— Люба, я вдома!
Та тиша у відповідь охолодила його запал. Зазирнув на кухню — і серце стиснуло. Соломія сиділа біля вікна, підперши щоку долонею. Очі червоні, обличчя похмуре.
— Сонечко… Що трапилося? — обережно присів поруч.
— Мати заходила… — гірко вимовила вона. — Знову докори, знову гроші. Каже, що я ледача, що живемо «як у коморі»… А ти чого такий радісний?
Олег на мить завагався, потім усміхнувся:
— Бо в мене для тебе сюрприз! Треба бачити власними очима. Почекай!
Вийшов і незабаром повернувся з великою спортивною торбою.
— Що це?
— Відкрий. Побачиш сама.
Соломія неохоче розстібнула блискавку — і аж зніміла. Торба була наповнена готівкою.
— Це… Звідки?!
— Сьогодні приїжджав дідусь. Прямо на роботу. Сказав, що хоче подарувати нам початок — усі свої заощадження, щоб мали власну хату. Спочатку відмовлявся, та він наполіг. Каже, я єдиний онук.
Соломія раптом розплакалася.
— Я так втомилася… А тут ти з цим… Дякую тобі. Дякую дідусеві.
Вони обійнялися. Ввечері, лежачи на ліжку, обговорювали, яку саме оселю обрати, де замовити меблі та як усе облаштувати. Щастя було так близько — лиш крок залишався.
Новосілля відсвяткували скромно, та щиро. Прийшли родичі, зокрема й мати Соломії. Вона, як завжди, з порогу взялася критикувати: оглянула ремонт, заявила, що кухня «ні до чого», і тут же вручила «подарунок» — їхній старий сервант.
— Вам меблі віддамо. Майже як нові. У вітальню й спальню, — гордо сказала вона.
Соломія ледве стрималася:
— Мамо… Ми вже нові замовили.
— Ну, хоч би попередили! А тепер куди нам наші дівати? Ти завжди так — усе псуєш! До речі, про шубу пам’ятаєш?
— Подарунок уже є. Але не шуба.
Ображена мати пішла, навіть не попрощавшись.
Новий рік вирішили зустріти удвох. Точніше — утрох. За кілька днів до свята Соло— ми дізналися, що станемо батьками, і ця новина наповнила наш будинок ще більшою радістю, ніж нові стіни чи шуфи.