Олег повернувся з роботи з іскоркою в очах. Навіть не зняв куртку, як завжди, а одразу з порогу гукнув:
— Кохана, я вдома!
Але тиша у відповідь його трохи причепила. Зазирнув на кухню — і мʼяз напружився. Ганна сиділа біля вікна, підперши підборіддя долонями. Вигляд тривожний, очі червоні.
— Гану… Що трапилося? — підійшов і обережно присів поруч.
— Мама заходила… — гірко зітхнула вона. — Знов докори, знов про гроші. Каже, що я нероха, що живемо «як у коморі»… А ти чого такий веселий?
Олег на хвилинку завагався, потім посміхнувся:
— Тому що в мене для тебе сюрприз! Сама мусиш побачити. Почекай!
Вийшов і незабаром повернувся із величезною спортивною сумкою.
— Що це?
— Відкрий. Подивись сама.
Ганна неохоче розстібнула блиска́вку — і очі вилізли на лоб. Сумка була забита до верху готівкою.
— Це… Звідки?!
— Сьогодні приїжджав дідусь. Прямо на роботу. Каже, хоче подарувати нам старт — усі свої заощадження, щоб ми жили у своєму домі. Я спершу відмовлявся, але він наполіг. Сказав, що я єдиний онук.
Ганна раптом розплакалася.
— Я так втомилася… А тут ти з цим… Дякую тобі. Дякую дідусеві.
Вони обнялися. Ввечері, лежачи на дивані, обговорювали, яку квартиру обрати, де купити меблі і як усе оформити. Щастя було близько — лише за крок.
Новосілля святкували скромно, але від щирого серця. Прийшли рідні, включаючи Ганину маму. Вона була у своєму стилі: з порогу оцінила ремонт, заявила, що кухня «не дуже», і одразу вручила «подарунок» — їхній старий гарнітур.
— Ми вам меблі даруємо. Майже нові. У спальню і вітальню, — гордо сказала вона.
Ганна ледве стрималася:
— Мамо… Ми вже замовили нові.
— Ну, ви б хоча б попередили! Тепер куди ми наші подінемо? Ти як завжди — лише все псуєш! До речі, про пальто памʼятаєш?
— Подарунок уже є. Але не пальто.
Ображена, мати пішла, навіть не попрощавшись.
Новий рік вирішили зустріти удвох. Точніше — утрьох. За кілька днів до свята Ганна дізналася, що вагітна. Першими поділилися новиною з дідусем.
Старий, почувши, що скоро стане прадідусем, раптом просльозився:
— Я вже думав, не доживу… Дякую вам, діти. Це найкращий подарунок.
І в ту мить, серед зимової тиші, з запахом ялинки й мандаринів у повітрі, з вологими очима в старого, з теплом і надією в грудях, Олег зрозумів — ніякі чужі докори, ніякі успадковані шафи й батьківські повчання не мають значення. Бо поруч — його родина. Його дім. Його щастя.