Рудий паросток кохання
Тоня стояла на колінах, вириваючи бур’ян між рядками, коли почула голос за хвірткою. Витерла піт з чола, розпрямила спину і вийшла у двір. Там, біля воріт, стояла незнайома жінка, років за сорок.
— Тоню, здоровенька була. Справа є, — почала вона впевнено.
— Добридень… Заходь, раз прийшла, — сухо відповіла Тоня і впустила її у двір.
У хаті, поки закипав чайник, Тоня непомітно розглядала незнайомку. Обличчя втомлене, очі прищурилися від сонця. Що б вона не хотіла — легкої розмови тут не буде.
— Мене звати Ніна. Ми з тобою не знайомі, але я про тебе чула. Не буду викручуватися… У твого покійного чоловіка є син. Хлопчикові три роки. Звати його Мишко.
Тоня завмерла, мовчазно вдивляючись у гостю. Та виглядала занадто дорослою, щоб бути матір’ю дитини.
— Та не мій він, — зрозуміла Тоня її погляд. — У сусідки моєї, Катрусі. Твій Юрко до неї заходив… Ну й вийшло. Хлопчак рудий, веснянистий — копія твій чоловік. Навіть експертизи не треба. Тільки ось… Катруся померла. Запустила пневмонію, не дотягла. Хлопчик тепер сирота.
Тоня мовчала, стискаючи в руках чашку.
— Катря сім’ї не мала, нікого в неї. Працювала у крамниці, знімала кімнату. Хлопця, якщо ніхто не візьме, у дитбудинок відправлять. А ти — дружина Юрка, у вас дві доньки. По крові він не чужий. Рідний брат твоїм дівчатам.
— А мені до того що? У мене свої діти! Це ви хочете, щоб я чужу дитину на себе взяла? Та ще й після такого! — голос Тоні затремтів. — Сама спробуй його підняти, раз така добра.
— Моя справа сказати. А ти вирішуй. Хлопчик добрий, лагідний… У лікарні зараз. Документи оформляють. Час іде, — з цими словами Ніна підвелася і пішла.
Тоня залишилася сидіти у кухні. Чай охолонув, а в голові спливали минулі роки.
Юрка вона зустріла після інституту. Рудий, веселий, з віршами та дурнуватим жартами. За рік одружилися, бабуся залишила їм хату. Народилися Оля, потім Марійка. Грошей завжди бракувало, але вони трималися. А потім Юрко почав пити. Зникав на дні, брехав, втрачав роботу. Тоня працювала на знос, думала про розлучення. А він — загинув, п’яний потрапив під машину.
Плакали всі. Навіть Марійка, зовсім маленька. А тепер, виявляється, у Юрка був син…
У цю мить у хату влетіла Оля.
— Мам, чого сумна? Ми в кіно збираємося, а я їсти хочу…
Тоня мовчки поставила на стіл тарілку з вареною картоплею та ковбаскою.
— А ти знаєш, що в тебе є брат?
— Що? Який ще брат? — Оля завмерла.
— Батьків син. Три роки. Мати його померла. Хлопця у дитбудинок збираються. Ось так.
— А ти його знаєш? Матір?
— Ні. Говорять, Катруся, не місцева. Працювала продавчинею. Усе.
Наступного дня Оля підійшла до Тоні у кухні.
— Мам, ми з Марійкою їздили в лікарню. Бачили Михасика. Він… він на нас схожий, мам. Повненький, рудий. Стоїть у ліжечку й тягне рученята. Ми йому яблуко дали, мандарин. Він плакав, маму кликав…
— Що ви видумали?! — зірвалася Тоня. — Я сама тягну, ви вчитеся, грошей ледве вистачає, а ви мені ще й дитину? Та як ти це собі уявляєш?
— Мам, ти сама завжди казала — діти не винні. Його ж не з дерева зірвали, він наш. Рідний. Він не винен, що батько його нагуляв!
— Грошей нема! — вигукнула Тоня. — Марійку треба вчити, тобі вступати, і мені рот зайВін не винен, і як же його кинути, коли він такий схожий на того, кого колись так любила.