Таємниця Антона: історія однієї долі
Антон прокинувся від шуму на кухні: шипіла сковорода, кипів чайник, а повітря пахло смаженою картоплею. Його батько, Тарас, як завжди перед світанком, збирався на риболовлю. Старий мотоцикл, скриплячи й стогнучи, вже чекав у дворі, а Тарас, поспішаючи, складав бутерброди, термос і перевіряв снасті. Він намагався не робити галасу, але все ж розбудив дружину. Оксана почувала нездужання ще з вечора, але вирішила перележати. А Тарас, радіючи ранку на озері, не знав, що день принесе не відпочинок, а справжній переворот.
Коли мотоцикл від’їхав, Оксана спробувала заснути, але їй раптом погіршало. Біль стиснула живіт, голова запаморочилася. Вона крикнула:
— Антоше! Виклич швидку, сину!
Антон, ще сонний, вискочив із кімнати, побачив бліду матір і миттю кинувся до телефону. Але швидка все не їхала. Він годував матір водою, вкривав ковдрою, а всередині нього росло відчуття безвиході. Тоді, не знаючи, що робити, він обійняв її, міцно притиснув і… раптом відчув, як слабкість матері перетекла в нього. За хвилину Оксана розпрямила плечі, губи налилися кольором:
— Сину, ніби й не боліло…
Антон відступив, важко дихаючи. У голові билася думка — знову це. Знову він «забрав» чийсь біль. Цей дивний дар проявлявся в нього з дитинства. Йому здавалося, ніби всередині нього живе хтось старий і мудрий, хто дозволяє лікувати, але ціною власних сил.
А Тарас тим часом потрапив у халепу. На лісовому повороті його мотоцикл заглох, і лише дивом джип, що мчав на швидкості, не знес його з дороги. Водій, чоловік у дорогій куртці, вискочив, перелякався, замахав руками:
— Цілий?! Брат, пробач! Тільки нікого не викликай, ось, візьми гроші — купи собі нову машину!
Дістав дві товсті пачки грошей, втулив у руки Тараса, сів у джип і зник. Старого мотоцикла довелося тягнути на буксирі. І ось у сутінках машина під’їхала до дому. Оксана вийшла на ґанок, очі сповнені сліз:
— Тарасе, де ти був?! Я ледь не вмерла тут, а ти!.. А риба твоя де?!
А Тарас, блідий, приголомшений подіями, стиснув гроші в руках:
— Це мені… за життя, Оксанко. Сьогодні могло все скінчитися…
Незабаром у їхньому дворі з’явився вживаний, та міцний автомобіль. Тарас сяяв, як дитина:
— Ну от, тепер до самої старості є на чому їздити!
Антон же лежав, видужуючи. Матір бурчала:
— Ні від кого копійки користі, один вічно рибу тягає, другий — лежить та в стелю вдивляється! Одружився б ти, а ти все самотнім ходиш!
Та скоро Антон оговтався. Його запросили допрацювати замовлення — встановити меблі на кухні у новому будинку. І там він побачив Соломію. Вона просто стояла і спостерігала, як він працює. Жодного слова не промовила, але її погляд був сповнений теплої участі.
Наступного дня він знову пішов туди — нібито фурнітури не вистачило. Прикрутив ручки, а Соломія запропонувала чаю. Булочки, тиша, посмішки. І раптом Антон сказав:
— А якби ми з тобою трохи прогулялися? До кіно пішли. Я б тебе батькам представив, а ти б мене — своїм. А потім, може, і весілля?..
Соломія, не замислюючись, відповіла:
— Я б пішла.
Так почалася їхня історія. Батьки були щасливі, Соломія всім сподобалася. Антона призначили бригадиром, робота спорилася, а незабаром він дізнався — вони чекають дитину.
Іноді він згадував бабусині слова:
— Бувають люди, у яких немає сили жити. Ось вони й сидять, ні до чого не прагнуть. Таким, як ти, Антосю, треба бути поряд, але не забувати й себе берегти.
І він намагався. Не показував нікому, як важко йому після таких «передач». Мовчав, коли називали самотнім. І лише сам собі зізнавався — якщо це дар, то нехай буде. Головне, що тепер він не один.