Таємний дар Богдана: історія однієї долі
Богдан прокинувся від клацання сковороди на кухні, шипіння чайника й аромату смаженої картоплі. То батько, Ярослав, як завжди перед світанком, збирався на риболовлю. Старий мотоцикл, скриплячи, вже чекав у дворі, а Ярослав, поспішаючи, складав бутерброди, термос і перевіряв вудки. Він намагався не шуміти, та все ж розбудив дружину. Марія відчувала нездужання ще від вечора, але вирішила відлежатися. А Ярослав, радіючи майбутньому ранку на озері, і не підозрював, що цей день принесе не відпочинок, а справжню бурю.
Коли батько від’їхав, Марія намагалася заснути, але їй раптом стало гірше. Біль здавила живіт, закрутилася голова. Вона скрикнула:
— Богданку! Виклич швидку, сину!
Богдан, ще сонний, вискочив із кімнати, побачив бліду матір і миттєво кинувся до телефону. Та швидка все не їхала. Він поїв матір водою, укрив ковдрою, а в середині нього росло відчуття безвиході. Тоді, не знаючи, що робити, він обняв її, міцно притиснув… і раптом відчув, як слабкість матері перейшла в нього. За хвилину Марія розпрямила плечі, а губи налилися кольором:
— Сину, наче рукою зняло… ніби й не боліло.
Богдан відступив, важко дихаючи. В голові лунав однаковий стук — знову це. Знову він «забрав» чийсь біль. Цей дивний дар супроводжував його з дитинства. Він відчував, ніби всередині нього живе щось давнє й мудре, що дозволяє лікувати, але ціною власних сил.
Тим часом Ярослав потрапив у халепу. На лісовому повороті його мотоцикл заглох, і лише дивом джип, що мчав на швидкості, не знес його з дороги. Водій, чоловік у дорогій куртці, вискочив, перелякано замахав руками:
— Живий?! Брат, пробач! Тільки нікого не викликай, ось, візьми гроші — купиш собі нове авто!
Дістав дві товсті пачки гривень, сунув Ярославу в руки, сів у джип і зник. Старий мотоцикл довелося тягнути на буксирі. А вже в сутінках машина під’їхала до дому. Марія вийшла на ґанок, очі повні сліз:
— Ярославе, де ти був?! Я ледь не вмерла, а ти!.. І де ж твоя риба?!
Ярослав, блідий, приголомшений подіями, стиснув гроші в руці:
— Це мені… за життя, Маріє. Сьогодні все могло скінчитись…
Незабаром у їхньому дворі з’явився старий, та міцний автомобіль. Ярослав сяяв, як дитина:
— Ось тепер до самої старости є на чому їздити!
А Богдан відлежувався. Матір буркотіла:
— Ні від кого толку, один вічно рибу тягає, другий лежить та в стелю дивиться! Одружився б вже, а ти все самотнім ходиш!
Та невдовзі Богдан ожив. Його запросили допрацювати замовлення — встановити кухонні шафи у новому будинку. І там він побачив Соломію. Вона просто стояла й спостерігала, як він працює. Не промовила ні слова, але її погляд був повний теплої участі.
Наступного дня він знову пішов туди — нібито фурнітури не вистачило. Прикрутив ручки, а Соломія запропонувала чаю. Булочки, тиша, усмішки. І раптом Богдан сказав:
— А якщо ми з тобою трохи прогуляємось? У кіно сходимо. Я б тебе батькам представив, а ти б мене — своїм. А потім, може, й весілля?..
Соломія, не замислюючись, відповіла:
— Я б пішла.
Так почалася їхня історія. Батьки були щасливі, Соломія всім сподобалась. Богдана поставили бригадиром, робота йшла добре, а незабаром вони дізнались — чекають дитину.
Інколи він згадував бабусині слова:
— Бувають люди, у яких немає сили жити. Ось вони й сидять, ні до чого не прагнуть. Таким, як ти, Богданку, треба бути поруч, але й себе не забувати.
І він намагався. Не показував нікому, як важко йому після таких «передач». Мовчав, коли називали самотнім. І лише сам собі визнавав — якщо це дар, то хай буде. Головне, що тепер він не сам.