«Ти повернула нас у минуле» — історія одного дня народження
Оксана поспіхом розкладала серветки й розставляла тарілки. Сьогодні святкував день народження її чоловік — Богдан. Дата не ювілейна, але важлива. Обидві доньки з родинами обіцяли приїхати, а онуки вже давно просили «справжнє свято, як колись». Оксана згадала ті часи, коли все було інакше, у дев’яностих…
Тоді кожна дрібниця давалася з трудом. Грошей бракувало, продукти доводилося «добивати», але вона завжди старалася — заради родини, заради тепла й радощів у домі. Особливо перед святами.
Той рік почався з дитячого прохання. Доньки, Марійка й Соломія, повернулися зі школи зі згаслими очима. Оцінки добрі, а настрій — нуль. Згодом Марійка зізналася:
— Мамо, у всіх у класі вже нові шапочки, тільки ми в старих. Ну купи, будь ласка!
Оксана здалася. Хоч і не багаті, але доньки — розумниці, старанні, допомагають. Побігла на ринок, витратила останні гривні — і купила. На радість дівчатам — і собі. Але грошей на свято вже не лишилося.
Врятував випадок. Наступного дня в гастрономі хтось гукнув:
— Ковбаса! — і юрба кинулася до прилавку. Оксана встигла схопити два шматки улюбленої вареної. А в суботу їй пощастило дістати вершкове масло — продавщиця шепнула, коли «викинуть». З талонами та доньками напоготові Оксана домоглася свого.
У неділю стіл був накритий — як у найкращі роки. Посеред столу — курочка, рум’яна, хрустка, на подушці з рису. Свекру особливо сподобався салат із плавлених сирків, яєць та часнику. Шарлотка вдалася на славу — свекруха навіть рецепт випитувала.
А тепер — сьогодення. Доньки виросли, у кожної — своя родина. Батьків Богдана й Оксани вже нема. Але ось — неділя, і знову день народження. Богдан вийшов прогулятися з Рексом, їхнім псом, а Оксана знову готувала стіл. Вже не купова піца чи суші — а домашня страва. Стара, добра, душевна.
Гості з’їжджалися майже одночасно. Онуки гомоніли у передпокої, скидаючи черевики, Марійка й Соломія обійняли матір.
— Мамо, а чого так смачно пахне? — запитала Марійка.
— Ми не хочемо піцу! — гукали онуки з коридору.
Останнім увійшов Богдан. Усі кинулися вітати.
— Ну що, йдемо до столу, — посміхнулася Оксана.
Коли зайшли у вітальню, де було накрито, вУсі завмерли, немов у казці, коли побачили той самий стіл із дитинства — таку саму курочку, той самий салат, і раптом здалося, що час повернувся назад.