Ось стрічка змінилася так, щоб пасувати до українського контексту:
«Квартира, де нас більше не хочуть»: коли матір перетворила дім на військовий штаб
Ігор працював у кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані – дружина. Він здивувася – вона рідко дзвонила серед дня.
— Привіт, Марічко. Що трапилося? Я трохи зайнятий, — відповів, відірвавшись від монітора.
— Трапилося, — її голос тремтів, зривався, — нас вигнали. Нам більше нема де жити!
— Що?! — Ігор аж підскочив, — з квартирою щось сталося? Пожежа? Крадіжка?
— З квартирою все гаразд… просто нам більше не можна там жити, — прошепотіла Марія.
— Що значить «не можна»? Хто може заборонити нам жити у своєму ж помешканні?!
— Хто-хто… твоя мати! — раптом випалила вона, і в її голосі було все: біль, образа, безнадія.
Колись, багато років тому, вони з Марією переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, молодшій – п’ять. Починали з оренди, працювали без перерви. Потім доля посміхнулася: батько Марії несподівано отримав у спадщину квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді дід, — я пенсіонер, податки не гризуть, власність на мене, але ми вам заважати не будемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали квартиру своєю – хоч і формально не їхньою. Але Марія все одно жила з тривогою.
— Ми все сюди вклали, а документів на нас нема, — говорила вона чоловікові.
— Не хвилюйся. Віра у батьків, ми тут. Хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше – вигнали. І не чужі, а рідні.
Початком усього став ювілей батька. Приїхали, відсвяткували. А наступного дня свекруха заявила:
— Ми вирішили: Олесь, наш племінник, житиме у вас. Він вступив до університету, у гуртожитку тісно. У вас просторіше. До того ж, — додала, — квартира на нас, і ми вирішуємо, хто там буде жити.
Марія мало не втратила дар мови. Але Ігор лише кивнув:
— Без проблем. Місця вистачить.
Вона хотіла закричати, але стрималася. Не місце. Не час. Але щось всередині переломилося.
Олесь заїздив – ніби господар. Їв на дивані, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого торкався. А потім приїхали батьки Ігоря. Побачити «онука». І почалося.
— У Олеся брудні кросівки! — докоряла свекруха. — Чому светр не випраний?! А вареників чому нема?!
Вона командувала, немов генерал. Готувала, прала, мила. А потім – прямо Марії:
— Не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі краще піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У доньок свої родини, оренда дорога…
— Не мої проблеми. Збирай речі.
Коли Марія відмовилася, свекруха сказала:
— Я все поясню Ігорю. Він підпише заяву на розлучення.
Марія мовчки збирала речі й плакала.
Ігор дізнався й одразу кинув усе.
— Мамо, що це?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайва. До того ж – п’є!
— Що?!
— Я чула, як брязкали пляшки в пакеті. Щось приховуєш? Я таких під своїм дахом не потерплю. Квартира на мене – і я вирішую.
— Мамо, це Олесь виніс сміття!
— Не звалюй на дитину! Якщо вона ще раз тут з’явиться – не скаржся.
— Тоді й я піду з нею.
— Ще краще. У Олеся дівчина з’явилася, буде де жити.
Ігор стиснув кулаки.
— Добре. Два дні.
— Марічко, не плач. Ми все вивеземо – Богдан допоможе, є гараж. Усе буде добре. Ми купимо собі житло. Не таке, як мріяли, зате – своє.
Через три дні приїхала свекруха з Вірою – з сумками, ніби на фронт. Риба, м’ясо, банки, мішки з овочами…
— Вони що – звідси виїхали?! — остовпіло спитала Віра.
— Пусто… Ні плити… Ні холодильника… Ні меблів…
— На балкон винесемо.
— Там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Іванівна набрала сина – він не відповідав. Онуки теж не брали трубку.
— Гало, це бабуся… — сказала вона одній з онучок, але у трубці почулося:
— Більше не телефонуйте сюди!
У квартирі лишився старий брудний диван. І таз у ванній – символ того, як усе закінчилося.
Через півроку Марія готувала вечерю у новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мама… Ти не дзвониш… Я шкодую. Повертайтесь. Живіть тут.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Навіщо вам ще квартира? Адже є наша!
— Ваша – то ваша. А в нас – своя.
— А онуки? Вони мене кинули!
— Їм нічого не треба. У нас усе є. Більше не згадуйте про ту квартиру. І ми туди не повернемося.
Ігор натиснув «закінчити». Цей розділ його життя закрився. І більше – не відкриється.