Бути вдовою в тридцять два — це не просто біль. Щоденна битва, де тобі не можна слабшати. Особливо коли на руках малеча, а попереду — вічне почуття провини перед собою, перед життям, перед донькою. Чоловік пішов раптово — аварія, одного ранку, без прощання. Я залишилася сама з крихітною Соломією й відчуттям, що попереду вже ні світла, ні тепла, ні майбутнього. Та, мабуть, доля вирішила випробувати мене на повну.
На щастя, після університету мене відразу взяли на роботу — не найпрестижнішу, але стабільну. Материнство не зруйнувало мою кар’єру, але зробило кожен крок у двічі важчим. Я економила на собі, прокидалася світанку, поверталася втомленою пізно ввечері. Трималася лише на любові та допомозі мами. Саме вона тоді підставила мені плече: годувала, гуляла з Соломією, допомагала з уроками. Без неї я б не впоралася.
Перші роки пройшли, як у тумані. Я навіть подумати не могла, що колись знову впущу в серце чоловіка. Та й як? Дитині потрібен був батько, а я навіть слова «кохання» не могла вимовити без сліз. Соломія зростала, потім — школа, підлітковий бунт. Сварилися, мирилися, знову сперечалися, але я завжди була поруч. Хотіла, щоб вона виросла сильною, але не жорстокою. Старалася, як уміла.
Коли вона вступила до університету, я вирішила відступити. Не лізти, не дихати їй у потилицю. Іногда питала про її хлопця, але відповіді не було. Це її життя, її вибір. Я своє вже прожила… Так думала, поки один колега, Богдан, не запросив мене до театру. Сходили пару разів. Нічого не вийшло. Я все ще жила минулим, а він — спогадами про колишню дружину. Розійшлися тихо. Але я згадала, що я жінка. Що можу сміятися, слухати компліменти, отримувати квіти. Цього мені давно ніхто не дарував.
З тих пір минуло багато років. Соломія вийшла заміж, народила сина — я стала бабусею. Зять у неї чудовий, стриманий, терплячий. Навіть її непростий характер витримує — значить, любить. Я пишалася ними. Думала, на цьому моє життя і закінчується. Але воно раптом… почалося наново.
Олексій з’явився несподівано. Ми зіткнулися на виставці. Він — удовець, я — вдова. Спочатку просто розмовляли. Потім — прогулянки, дзвінки, цікаві історії. Він працював консультантом із зовнішньоекономічних питань, півжиття провів у відрядженнях. Ерудований, тонкий, з глибоким поглядом. Мені з ним було тепло. Спокійно. Без напруги. Просто — рідний чоловік.
Та варто було мені згадати про нього, як донька перетворилася на камінь. Соломія була в шаленстві. Її все дратувало: його вуса, його голос, його вік (він молодший за мене на три роки). Навіть те, що він заздалегідь розпорядився своїм майном між дітьми — для неї це було підозріло. Казала, що я наївна, що мною користуються. Не слухала, перебивала, йшла, коли я намагалася пояснити. Адже я ніколи не просила в неї ні поради, ні дозволу на щастя…
Вона приходила все рідше. Раз на місяць, іноді — з онуком, іноді — сама. Дивилася з докором, ніби я зрадила її. А я — адже все життя жила лише для неї. Все віддала. Навіть особисте щастя — на вівтар материнства.
Пару разів я збрехала — сказала, що ми з Олексієм давно не бачилися. Що все скінчилося. Лише б не бачити цієї образи в її очах. Але я втомилася. Втомилася ховати свою любов, ніби це злочин. Мені боляче, що донька ставить мене перед вибором: він чи я. Хіба дорослі діти мають право руйнувати те, що ще може зігріти душі їхніх батьків?
Може, варто зібрати всіх за одним столом. Поговорити. Спокійно, по-людськи. Але я боюся: раптом сварка, раптом назавжди обірветься те крихке, що лишилося між нами. Не знаю, як вчинити. Боротися за своє право бути щасливою — чи відпустити все і знову стати самотньою заради миру в родині.
Поки я чекаю. Поки мовчу. Але всередині все кричить: я ж теж людина, і маю право на любов — навіть у шістдесят…