Українською мовою:
Коли нас виписали з пологового дому, батьки сказали: «Більше не розраховуйте на нас». Але ми обрали любов, а не страх.
За фахом я медсестра. З 1990 року працювала в обласному пологовому будинку Києва. Робота була важкою, зміни — виснажливими, але я завжди знала, навіщо стараюся: щоб одного дня самій стати матір’ю й зустріти свою дитину в цих стінах не як лікарка, а як мама.
Вагітність проходила спокійно. Усі аналізи показували, що дівчинка розвивається без відхилень. Ми з чоловіком, Тарасом, з нетерпінням готувалися до зустрічі з нашою донькою — придбали колиску, речі, все для виписки. Родичі теж чекали на новонароджену. Найбільше хвилилася майбутньою онукою свекруха, обіцяючи на виписку дорогий подарунок, дзвонила майже щодня: «Ну що, усе гаразд? Коли ж?»
Ми й гадки не мали, що після пологів усе наше життя зміниться. Усе, що здавалося надійним — розсиплеться, а любов пройде важке визнання.
Пологи пройшли швидко. Дівчинка народилася вагою 2900 грамів, зростом 45 сантиметрів — крихітна, але міцна. Мені відразу її показали, потім забрали на обстеження. Трохи згодом повернули на перше годування — вона ссала мляво, але я впоралася. Потім нас перевели до палати. За годину зайшли двоє лікарів: черговий акушер і неонатолог. Обличчя їхні були напружені, погляд — співчутливий. Я відразу зрозуміла: щось не так.
Один із них тихо промовив:
— Олено, у вашої доньки синдром Дауна. Ви медична працівниця, розумієте, що це — діагноз на все життя. Ми пропонуємо вам не гаяти часу й оформити відмову. Ви ще молоді, зможете народити здорову дитину.
Я завмерла. Перед очима спливло. Відчула, як усе всередині обірвалося. І в той же момент — як щось міцне, інстинктивне, піднялося в грудях: це моя донька. Моя. І я не віддам її нікому.
— Вибачте… — прошепотіла я. — Але я мушу поговорити з чоловіком. Думаю, він скаже «ні».
— Звісно, подумайте. Коли приймете рішення, зайдіть до нас.
Після їхнього виходу донечка почала плакати. Її крихітні долоні тяглися до мене. Я притиснула її до себе й у ту ж мить зрозуміла: без неї я не зможу жити.
Подзвонила чоловікові. За годину він вже стояв поруч. Разом ми зайшли до кабінету завідувачки. Йому теж запропонували підписати відмову. Він мовчав. Потім підійшов до пеленального столика, подивився на малу й тихо сказав:
— Ми нічого підписувати не будемо. Забираємо доньку додому.
Ми назвали її Соломією. Ім’я спало на серце одразу — ніжне, світле, міцне.
Через три дні до нашої палати поклали ще одну жінку. Їй було за тридцять, це була її п’ята вагітність. Вона з порогу заявила: «Дитину залишу». Коли їй повідомили, що у доньки синдром Дауна, вона навіть не здригнулася. Просто сказала: «Оформляйте відмову. І грудьми годувати не збираюся».
Я не витримала. Попросила у медсестри дозволу погодувати дівчинку. Вона принесла її. Коли я взяла цю крихітку на руки, моє серце стиснулося — вона була такою беззахисною, тихенькою, ніби все розуміла.
Подзвонила чоловікові. Він мовчав, потім сказав: «Якщо хочеш — давай заберемо й її. Нехай у Соломії буде сестра».
Я знову пішла до завідувачки. Сказала, що готові взяти другу дитину. Ніхто не вважав нас божевільними. Навпаки, увесь персонал обійняв мене зі словами: «Ви — наша героїня».
Ми залишилися ще на тиждень — чекали, поки відпаде пуповина у другої дівчинки. Ми назвали її Мар’яною.
День виписки став найщасливішим у нашому житті. Ми вийшли з пологового не з однією, а з двома дітьми. В одній колясці — Соломія, в іншій — Мар’яна. Обидві — наші. Обидві — кохані.
Але цей світлий день не всім приніс радість. Коли ми розповіли батькам, що взяли двох дівчаток, одна з яких — прийомна, реакція була крижаною. Мої батьки, а особливо свекруха, заявили:
— Ми не збираємось із вами спілкуватися. Ви зробили свій вибір — справляйтеся самі. Допомоги від нас не чекайте!
І справді — ані дзвінка, ані копійки допомоги. Ми залишилися самі.
Це були важкі роки. І безсонні ночі, і хвороби, і втома. Але все це того варте. Ми любили своїх доньок, як нікого в житті. Вони росли дружніми, веселими, розумними. У шість років вони знали абетку, намагалися читати самостійно. Єдине — нам довелося переїхати ближче до спеціалізованої школи, щоб забезпечити Соломії кращі умови.
Батьки через роки усвідомили, що були неправі. Почали поступово приїжджати. Дівчатка обожнювали гостей, раділи кожній зустрічі.
Ми не тримали зла. Ми обрали любов, а не страх. І ні на мить не пожалкували про це.