У мене, як і в усіх, було дві бабусі. Різні, як день і ніч, але однаково віддані мені. Їх звали майже однаково: Ганна Федорівна, мамина мама, та Тетяна Федорівна, татова.
Ганна Федорівна жила у центрі невеличкого містечка, у великій квартирі, заставленій книжками та старовинними меблями. Тато казав, що вона — «міська пані»: витончена, з легким відтінком величі. Вона з’явилася у моєму житті першою. Тетяна Федорівна, навпаки, була селянкою, простою. Мама посміхалася: «Три класи освіти — що з неї взяти?» А тато поправляв: «Не три, а семирічка!» Вона переїхала до нас, коли я пішов у шостий клас.
Коли мені виповнилося сім, Ганна Федорівна сильно захворіла. Мама кинула роботу, переїхала до неї, щоб доглядати. Ми з татом залишилися у нашій маленькій квартирці, купленій на заощадження діда-вченого. Спочатку нам було весело: тато курив удома, а я дивився телевізор аж до півночі. Але незабаром нам стало нудно. Татові набридло готувати, мені — їсти сосиски. У результаті ми перебралися до бабусі. Тимчасово, думали ми, але залишилися назавжди — на одну зарплату не виживеш, і нашу квартиру здали мешканцям.
Поки бабуся хворіла, я намагався бути тихіше води. Її квартира була для мене таємницею: темні комори, високі шафи, важкі штори, за якими я ховався годинами. Але іноді я «перегинав палку».
— Заберіть цього ледащо! — кричала бабуся. — Чому дитину не виховують?
— Ось і виховуйте, — бурчав тато.
— І виховаю! — погрожувала вона, але тут же ніжно гладила мене по голові.
І виховала. Мене віддали до першого класу, а бабуся вирішила навчити мене музики, стверджуючи, що у мене ідеальний слух.
— Хоч бігати по квартирі, як дикун, перестане, — бурчала вона.
Я сумно вибивав гами на піаніно, рахуючи хвилини до кінця уроку. Тато ж направив мою енергію в інше русло — записав на самбо.
— Ви калічите хлопця! — обурювалася бабуся. — У нього талант, а ви…
— А ви запитали, чи хоче він вашу музику? — сперечався тато.
Я не хотів ні музики, ні самбо. Я взагалі не знав, чого хочу.
Коли бабуся видужала, мама повернулася на роботу, а я залишився «на бабусі». Так я закінчив перший клас. Літо стало предметом суперечок: батьки вирішували, куди мене подіти, щоб дати бабусі відпочити. Після довгих дебатів мене відправили до села до Тетяни Федорівни.
Я боявся. Мама лякала її «семирічкою», Ганна Федорівна — «сільською брудою», ситою їжею, річкою, де я втоплю, грибами, якими отруюся, та лісом, де мене з’їсть вовк. Але село виявилося дивом. Поля, ставки, темний ліс на обрії. Курчата, гуси, корови — все, що я бачив лише у книжках. Місцеві хлопці, за проханням бабусі, взяли мене «під крило». Шкарпетки, акуратно складжені мамою, пилилися у валізі — усі бігали босоніж, не боячись ні бруду, ні коров’ячих «подарунків».
Тетяна Федорівна була повною протилежністю Ганни. Тиха, з доброю посмішкою, вона дивилася на мене з такою любов’ю, що у мене перехоплювало подих. Невисока, круглощока, з зморшками та ямочками на щоках, вона пахла свіжим хлібом і молоком. «Мій пташку, худий який», — приповідала вона, обіймаючи мене. Їжа була простою, але смачною: парне молоко на світанку, яєчня з салом, деруни зі сметаною, пиріжки з печі. Я пив молоко, яке в місті ненавидів, і засинав щасливим.
Дні в селі були свободою. Я бігав з хлопцями на рибалку, збирав ягоди, парився у лазні, де дядьки хльостали мене вінником. Ввечері ми з бабусею сиділи на ґанку, відганяючи комарів. Вона співала старі пісні, розповідала казки та оповідки про війну. Найстрашніше — вона втратила четверо дітей від голоду й хвороб. Я притулявся до неї, шепотів, що люблю її й ніколи не покину.
Літо промайнуло, як сон. Під час прощання бабуся плакала, просила вибачення. Я клявся повернутися, але наступного року поїхав у табір. Вона писала листи — незграбні, з помилками, сповнені вітаннями й турботи: «Чи не схуднув?» Я намагався відповідати, але слова не йшли. Я злився на батьків, на Ганну Федорівну, уявляючи, як Тетяна сидить сама на ґанку, наспівуючи: «Ой у полі береза кучерява…»
І раптом новина: Тетяна Федорівна їде до нас! Колгосп розвалився, її дім прийшов у занепад. Я кричав від радості: «Тепер у мене дві бабусі!» Усі хвилювалися, мама зітхала: «Як мижитимемося?» А тато шепотів: «Тепер поїмо нормально».
Тетяна приїхала сумна, винна, знову просила вибачення.
— Годі сльози лити! — підбадьорювала Ганна. — Поживемо, скільки призначено.
— Пробач, сватько, що в приймаки на старості, — ридала Тетяна.
— Які приймаки? Місця всім— Місця всім вистачить, — погладила її по плечу Ганна Федорівна, і в цю мить я відчув, що наш дім нарешті став справжнім.