**Сюрприз з іскоркою: як Микола ледь не спалив дім на 8 Березня**
Спокій у квартирі Олені розлетівся ще до того, як вона переступила поріг. У під’їзді пахло димом, сходами стікала мильна вода, а повітря було натягнуте, ніби саме воно шепотіло: «Не заходь… Краще обійди». Але Олена, загартована жінка, директорка великого підприємства, не з тих, що відступають.
Відчинивши двері, вона кинула на тумбу букет з корпоративу, зірвала туфлі, наче скидаючи тягар минулого дня, і впорола ноги в домашні капці. Хоча, судячи з розлитої води, доречнішими були б гумові чоботи. Усередині щось шалене гуділо, ляскало, диміло. А в кутку верещав кіт.
«Що за благодать?! Що тут, чорт забирай, коїться?!» — гукнула вона, пробираючись крізь пару і запах паленого.
Чоловік з’явився з глибини квартири. У трусах, босий, з подряпинами, синяком під оком і замотаною в рушник головою – наче бербер у пустелі. Вид у нього був такий, ніби він не святкові приготування робив, а з вогнеметниками під Бахмутом воював.
— Оленко, я думав, ти пізніше… корпоратив, ти ж там головна. Ну, завжди ж до кінця…
Вона навіть не здивувалася, сіла на пуф, закрила очі й сказала рішуче:
— Звітуй. І без «кохана» та «не хвилюйся». Я хвилювалася, коли на мене у дев’яності наїжджали. Хвилювалася, коли бізнес був на межі краху. Після цього панікувати навчилася. А тепер — розказуй, що ти тут наробив.
Микола ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене… заслуговуєш. Вирішив прибрати, постирати, телятинку запекти, підлогу вимити…
— Телятину? — уточнила Олена.
— Ні, пральку. Вона потекла. Ну, не відразу. Спочатку телятину в піч, потім у ванну, потім пральку. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Микола. — Просто трохи мокрий. І нервовий. Клянусь, коли вмикав пральку — його там не було. Він якось потім… просочився.
— Просочився?! У ЗАЧИНЕНУ пральку?!
— Ну, може, пробрався…
Олена втупилася в долоні.
— Добре, продовжуй. Але покажи кота. Треба переконатися, що хоч він вижив.
— Е-е… Він у вітальні. Там… прив’язаний. Для його ж безпеки. І щоб висох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… не рухаються. Тимчасово.
— І далі?
— Пішов я, значить, білизну стирати, чую — пахне. Думаю: щось горить. Відкриваю піч, а там м’ясо вугіллям. Плеснув олії — полум’я. Брови підпалив. Тут кіт заверещав. Я до пралки, а вона не відчиняється. А кіт за склом — очі, як у демона. І верещить! А я — між пеклом у печі й пеклом у пральці. Взяв лом. Розбив. Кіт вилетів, і почалося…
— Господи… — прошепотіла Олена.
— Він розбив дві вази, обгадив килим, зірвав штори, подряпав шпалери, розбив шампанське, сусіди знизу погрожували викликати поліцію й бабу-знахорку. А я його зловив і прив’язав. Сушив. А тобі, Оленко, сюрприз готував…
Олена підвелася. Зайшла у вітальню. Побачене могло б викликати інфаркт у вразливої жінки, але не в неї. Кіт — прив’язаний до батареї, з мордою, закрученою в шарф, дим у повітрі, калюжі, бите скло. Все, як у воєнній хроніці. Микола метушився позаду, намагаючись пояснити:
— Ну він же не хотів сидіти. Я ж хвилювався, щоб висох. І щоб не верещав – рот прикрив. Але все гаразд!
Олена відв’язала кота, витерла його рушником із голови Миколи, притиснула до себе.
— Гадюка ти, Миколо. Він же міг задихнутися. Хоча після пральки йому тепер море по коліно.
Сівши з котом на диван, вона глянула на чоловіка:
— Ну?
— Що «ну»? — зніяковів він. — Зараз повіситися чи потім?
— Вітати, дурнику. Сьогодні Восьме березня.
Микола спалахнув, вилетів із кімнати, а за хвилину повернувся з урочистим виглядом, став навколішки й простягнув руки за спину.
— Оленко, сонце моє. Тридцять років ти зі мною, і я не втомлююсь тобою захоплюватися. Ти — сильна, красива, терпляча й кохана. Зі святом тебе, з Жіночим днем!
Він подарував коробочку з перснем і пом’ятий, пошкрябаний букет.
— Квіти були гарні… поки кіт… ну ти зрозуміла…
Олена зітхнула, понюхала троянди.
— Вони навіть пахнуть. І, о диво — не димом. Миколо, годі експериментів. Просто квіти. Просто обійми. Просто не пали дім. Гаразд?
— Просто хотілося чогось особливого. Тобі ж на роботі дарують шедеври, а я… хотів щиро, по-домашньому. Із душею. І з іскоркою. Ось і вийшло…
— Вийшло, — усміхнулася Олена. — І з душею, і з іскоркою. Навіть з погрозами від пожежників. Ходімо. Дом рятувати. Сусі— І вже ніколи не знову, — прошепотів кіт, вибираючи собі найкращий куточок дивану.