**Щедрий сюрприз: як Олесь ледь не спалив дім до 8 Березня**
Спокій у квартирі Соломії розірвався ще до того, як вона переступила поріг. По сходовому майданчику тягнуло димом, по сходах стікала мильна вода, і саме повітря немов намагалося їй прошепотіти: «Не йди… Обійди». Але Соломія, загартована жінка, директорка великого підприємства, не з тих, що відступають.
Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет з корпоративу, зіштовхнула туфлі, наче скидаючи тягар минулого дня, і всунула ноги в капці. Хоча, судячи з розлитої води, доречніше були б гумові чоботи. Усередині щось шалено гуркотіло, тріщало і пахло гарі. А в кутку ще й несамовито вив кіт.
— Олесю?! Що тут, чорт забирай, відбувається?! — гукнула вона, пробираючись крізь пару та запах підгорілого сала.
Чоловік з’явився з глибини квартири. В одній спідній білизні, босий, з обличчям у сажі та синцях, із фінгалом під оком і замотаною в рушник головою, ніби туарег у пустелі. Вигляд у нього був такий, наче він не до свята готувався, а воював з вогнеметниками під Бахмутом.
— Соломійко… Я думав, ти пізніше… корпоратив, ти ж у них головна. Ну, жінки ж завжди затримуються…
Соломія, навіть не здивувавшись, сіла на пуф, заплющила очі і сказала твердо:
— Звітуй. Усе. Без «кохання» і «не хвилюйся». Я хвилювалася, коли в дев’яності на мене рэкет наїхав. Хвилювалася, коли бізнес на межі краху стояв. Після цього паніки в мені не багато. А тепер — розповідай, що ти тут наробив.
Олесь ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслужила… Вирішив прибрати, постирати, телятинку запекти, підлогу вимити…
— Телятину? — уточнила Соломія.
— Не телятину… Пральку. Вона потекла. Ну, не одразу. Я спочатку телятину в піч, потім у ванну, потім пральку. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Олесь. — Просто трохи мокрий. І розкуйовджений. Клянуся, коли вмикав машинку — його там не було. Він якось… проник.
— Проник?! У ЗАЧИНЕНУ пральку?!
— Ну, може, просочився…
Соломія сховала обличчя в долонях.
— Гаразд, продовжуй. Але спершу покажи кота. Треба переконатися, що хоча б він вижив.
— Е-е… Він у вітальні. Там… зафіксований. Для його ж безпеки. І щоб висох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… нерухомі. Тимчасово.
— І що далі?
— Пішов я, значить, білизну стирати, а тут — запах. Думаю: щось горить. Відкриваю піч, а там м’ясо вугіллям. Плеснув олії — воно спалахнуло. Брови підпалив. Тут кіт заверещав. Я до пралки, а вона не відчиняється. А кіт за склом — очі, як у демона. І реве! А я — між пеклом у печі та пеклом у машинці. Взяв лом. Розбив. Кіт вилетів, і почалося…
— Господи… — прошепотіла Соломія.
— Він розбив дві вази, зіпсував килим, зірвав штори, подер обійми, розбив шампанське, сусіди знизу погрожували викликати поліцію та відьму. А я його зловив і зафіксував. Сушив. А тобі, Соломійко, сюрприз готував…
Соломія підвелася. Пройшла у вітальню. Побачене могло б вбити сором’язливу жінку, але не її. Кіт — прив’язаний до батареї, з мордою, замотаною шарфом, дим у повітрі, калюжі, бите скло. Ніби воєнний звіт. Олесь метушився позаду, намагаючись пояснити:
— Ну він же не хотів сидіти. Я ж переживав, щоб висох. І щоб не верещав — рот прикрив. Але все добре!
Соломія відв’язала кота, витерла його рушником з голови Олеся, притиснула до себе.
— Невдаха ти, Олесю. Він же задихнутися міг. Хоча після пралки йому тепер море по колено.
Сівши з котом на диван, вона глянула на чоловіка:
— Ну?
— Що «ну»? — зітхнув той. — Повисихати зараз? Чи пізніше?
— Вітаю, дурнику. Сьогодні Восьме березня.
Олесь спалахнув, вилетів із кімнати, і за хвилину повернувся з урочистим виглядом, опустився перед дружиною на коліна, приховав щось за спиною.
— Соломійко, сонце моє. Тридцять років ти зі мною, і я не перестаю тобою дивуватися. Ти — сильна, красива, терпляча і кохана. Зі святом тебе, з Жіночим днем!
Він простягнув коробочку з перснем і пом’ятий, подряпаний букет.
— Квіти були нормальні… поки кіт… ну ти ж розумієш…
Соломія зітхнула, понюхала троянди.
— Вони ще й пахнуть. І, о диво — не гар— Знаєш що? Наступного року просто обійми мене міцніше – і цього буде достатньо.