Квартира, де нас більше не бажають: коли матір перетворила дім на поле бою
Роман працював у кабінеті, коли дзвінок перервав тишу. На екрані — дружина. Він здивувався: вона рідко дзвонила серед дня.
— Привіт, Марічко. Щось трапилося? Я трохи зайнятий, — відповів, відірвавшись від монітора.
— Трапилося, — її голос тремтів, ніби підламаний, — Нас вигнали. Нам більше ніде жити!
— Що?! — Роман аж підскочив, — З квартирою щось сталося? Пожежа? Грабеж?
— З квартирою все гаразд… просто нам більше не дозволено в ній жити, — прошепотіла Марія.
— Як це — не дозволено? Хто може нам заборонити жити в нашій квартирі?!
— Хто-хто… твоя мати! — раптом вигукнула вона, і в її голосі було все: біль, образа, розпач.
Колись, багато років тому, вони з Марією переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, молодшій — п’ять. Починали з оренди, працювали без перепочинку. Потім доля посміхнулася: батько Марії несподівано отримав у спадок квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді дідусь, — я пенсіонер, податки не гризуть, власність на мене, але ми вам не заважатимемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали квартиру своєю — хоча й формально не їхньою. Лише Марія все одно жила з тривогою в душі.
— Ми вклали сюди все, а документів на нас немає, — казала вона чоловікові.
— Не хвилюйся. Олена в батьків, ми тут. Хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше — вигнали. І не чужі, а рідні.
Початком усього став ювілей батька. Приїхали, відсвяткували. А наступного дня свекруха оголосила:
— Ми вирішили: Ярослав, наш племінник, буде жити у вас. Він вступає до університету, у гуртожитку тісно. У вас просторна квартира. До того ж, — додала, — квартира все одно на нас, ми вирішуємо, хто там мешкатиме.
Марія ледь не втратила дар мови. Але Роман лише кивнув:
— Без проблем. Місця вистачить.
Вона хотіла закричати, але стрималася. Не місце. Не час. Але щось всередині тріснуло.
Ярослав поселився — ніби пан. Їв на дивані, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого доторкався. А потім приїхали батьки Романа. Побачити «онука». І почалося.
— У Ярослава брудні кросівки! — докоряла свекруха. — Чому светр не випраний?! А вареників чому нема?!
Вона командувала, як генерал. Готувала, прала, мила. А потім — прямо в очі Марії:
— Не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі варто піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У дочок свої родини, оренда дорожчає…
— Не моя справа. Збирай речі.
Коли Марія відмовилася, свекруха сказала:
— Я все поясню Романові. Він підпише заяву на розлучення.
Марія мовчки збирала речі й плакала.
Роман довідався і одразу кинув усе.
— Мамо, що це?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайва. До того ж — п’є!
— Що?!
— Я чула брязкіт пляшок у пакеті. Ти щось приховуєш? Я не дозволю таким під своїм дахом. Квартира на мене — і я вирішую.
— Мамо, це Ярослав виніс сміття!
— Не перекладай на дитину! Якщо вона ще з’явиться тут — не скаржся.
— Тоді я теж піду з нею.
— Ще краще. У Ярослава з’явилася дівчина, буде де жити.
Роман стиснув кулаки.
— Гаразд. Два дні.
— Марічко, не плач. Ми все вивеземо — Іван допоможе, є гараж. Усе буде добре. Ми купимо собі житло. Не таке, як мріяли, зате — своє.
Через три дні повернулася свекруха з Оленою — з сумками, ніби на фронт. Риба, м’ясо, банки, мішки з овочами…
— Вони що — виїхали?! — запитала остовпіла Олена.
— Пусто… Нема плити… Холодильника… Меблів…
— На балкон винесемо.
— Там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Михайлівна набрала номер сина — він не відповідав. Онуки теж не брали слухавку.
— Ганно, це бабуся… — сказала вона одній з онучок, але у трубці почулося:
— Не телефонуйте сюди більше!
У квартирі лише старий брудний диван. І таз у ванній — символ того, як усе закінчилося.
Через півроку Марія готувала вечерю в новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мама… Ти не дзвониш… Я шкодую. Повертайся. Живіть.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Навіщо вам ще одна? Адже є наша!
— Ваша — це ваша. А у нас своя.
— А онуки? Вони мене покинули!
— Їм більше нічого не потрібно. У нас усе є. Про ту квартиру більше не згадуйте. І туди ми більше не повернемося.
Роман натиснув «закінчити». Цей розділ його життя завершився. І більше — не відкриється.