Ось переказана історія, адаптована під українську культуру:
Коли мама сказала «ні»: як Олена врятувала чужий шлюб
Олена смажила баклажани, коли раптом у двері постукали. Відчинивши, побачила сина — Андрій стояв із сумкою й втомленим поглядом.
— Мам, я пішов від Софійки, — видихнув він із порога.
— Як пішов?! — здивовано перепитала Олена.
— Набридла вона мені. Ні їсти не готує, ні порядку вдома не тримає, не працює… — він говорив, ледь не плачучи. — Пустиш пожити, га?
— Ні, — рішуче відповіла Олена, витираючи олію з рук і не відводячи погляду.
Андрій остовпів:
— Як це — ні?
— Так і є. Не пущу. Але давай присядемо, поїси. Потім поговоримо.
Андрій упорав борщ із пампушками з таким апетитом, ніби тиждень не їв. Між ложками скаржився:
— До весілля по кав’ярням бігали, було весело. А як одружився — думав, їжа сама на стіл з’являтиметься. А вона, як дитина, у інтернеті рецепти шукає — то пересолить, то недосолить. Вдаю, що смачно, а сам ледь ковтаю.
— Але вона старається, сину, — зітхнула мати. — Не всім із першого разу виходить. А ти лише критикуєш.
— Старається? А хто безлад робить? Все розкидане! Білизна на стільцях, на ліжку, навіть у ванній. Біля шафи — як після буревію. То дрімає, то в ноуті сидить. Я ходжу й збираю за нею речі, зробив зауваження — заплакала.
— Молода ще, дурненька, — спокійно відповіла Олена. — А ти що, зовсім дорослий? Нюни розпускаєш. Чоловік має показувати приклад, кохати, тоді й дружина зміниться.
— Але я її люблю…
— А вона цього не відчуває. Ось і все.
Наступного ранку, поки син пішов на роботу, Олена подзвонила Софійці:
— Доню, зайду до тебе, побалакаємо.
Купила продуктів, дійшла до квартири — двері відчинила Софійка, ще сонна.
— Ти Андрія на роботу провела? — запитала Олена, заходячи на кухню.
— Навіщо? Сам зібрався й пішов, чай із бутером випив. А що?
— Тобі це нормально? А на кухні що — катастрофа? Полудень на дворі, а ти тільки прокинулася.
— Вибачте… я пізно лягла… у інтернеті сиділа…
— Софійко, я тебе люблю, як рідну. Прийшла допомогти. Зараз приберемо і обед зваримо.
— Я сама впораюся… Ми з Андрієм самі розберемося.
— Ну, як знаєш. Тільки потім не приходи до мене скаржитися. Бери, ось продукти.
— Дякую. І не сердьтеся.
Минали дні. Андрій все частіше залишався у матері, одного разу навіть обманув Софійку, що їде у відрядження. Насправді просто не хотів додому.
— Набридла, — скаржився він. — Не читає, нічим не цікавиться. Лише— Тільки покупки та ігри. Працювати не хоче. Просить, щоб я їй “це й те купив”.
Я ж не банкомат.