З того дня, як Марія вийшла заміж, минуло чимало років. І з кожним роком між нами усе більшала порожнеча. Здавалося, вона просто викреслила нас зі свого життя. Дзвонила все рідше, навідувалася ще рідше. А при зустрічі її очі були холодними та далекими.
У ту п’ятницю я довго наважувався подзвонити їй. Ми з Василем планували скромно відзначити нашу річницю — тридцять років разом. Хотілося просто зібрати родину, спекти шашлики, посидіти за одним столом. Хотілося тепла, рідних голосів, хоч на кілька годин…
— Ало, — нарешті відповіла Марія, задихавшись.
— Марусю, це тато. Ти що, знову у спортзалі? Можна поговорити?
— Ні, тату, я машину Олегові мию.
— А чому ти?
— Та хто ж, тату? На мийку везти — дорого. Я ж не з панів.
— Ну, добре, доню… Ось я й думав — приїжджай із Олегом у неділю до нас. У нас із мамою річниця. Посидимо, побалакаємо…
— А чому це ви раптом вирішили святкувати? — усміхнулася вона. — Старість у голову — біс у ребро?
— Тридцять років, Марічко. Як же не відзначити?
— Вибач, тату. Не вийде. Нас запросили на весілля — друг Степана жениться. Весілля-то одне, а в вас ще річниць буде.
Я стиснув трубку, намагаючись не показати, як у грудях уже клекче образа.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, тату. Але як людям відмовити? Не ображайся, обов’язково потім привітаємо.
— Ну, добре, — прошепотів я, — подзвоню твоєму братові.
Тарас теж не зміг. У нього були свої плани. Коли я поклав трубку, сльози самі котилися. Як у дитини, якій не дали цукерку. Як у батька, якого забули.
— Василю, що трапилося? — увійшла Оксана й побачила, як я тихо плачу на кухні.
— Нічого, Оксанко… Просто діти не приїдуть. А я, дурень, мріяв — зібратися всім разом…
— Ну, годі. Це наш день. Ми з тобою — і цього досить.
Вночі я не міг заснути. Образа душила. Всередині кричало: «Чому? Чому я їм не потрібен? Хіба ми мало зробили? Ми їх вивчили, дали квартири, допомагали, як могли… А тепер — чужі…»
— Василю, — шепотіла Оксана, — у них своє життя. А в тебе є я. І я — тут.
— А мені порожньо, Оксанко… — лише й зміг промовити я. — Ти на роботі цілими днями, а я сам…
Наступного дня вона прийшла рано, раніше звичайного. Посміхалася.
— Щось трапилося?
Вона дістала з-за спини величезний букет.
— Це тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Тільки ти і я.
Будиночок був як із казки: дерев’яний, з видом на озеро, квіти навколо, спів птахів. Вранці я прокинувся від аромату — вся постіль була вкрита пелюстками. По кутках висіли повітряні кулі, а на дзеркалі був напис: «З річницею, коханий!»
Я ледве стримав сльози щастя. А коли виглянув у вікно — побачив Оксану з кошиком у руках. Вона підійшла, відкрила його — і звідти почулося тихе «няв». Маленький рудий клубочок, пухнастий і кумедний, дивився на мене.
— Ну що, візьмеш нового члена родини? — усміхнулася вона, як дівчинка.
— Оксанко… Це найкраще свято в моєму житті…
Ми провели тиждень, як у медовому місяці. Сім днів, але спогадів вистачило на ціле життя. А коли повернулися — телефони розривалися.
— Тату! Де ви пропали?! Ми вам дзвонили, шукали! Телефон не працює!
— Спокійно, доню. Ми з мамою відпочивали. Маємо ж право трохи пожити для себе?
— Звісно… Просто ти не дзвонив, не хвилювався…
— Тепер твоя черга хвилюватися. А ми з мамою вирішили пожити для себе.
— Для себе? Тату, ти це серйозно?
— У нас із мамою — медовий місяць. І нам зараз не до вас.
Минув рік. Ми з Оксаною живемо по-новому. Вона пішла з роботи, ми стали ощадливішими, але щасливішими. Діти стали уважнішими, дзвонять, приїжджають. А ми дивимося одне на одного — і дякуємо долі за те, що не дали себе забути. Що згадали: у цьому житті найголовніше — МИ.