25 травня
Повернувшись додому, Катерина відчула себе розбитою. Усе всередині шепотіло: чоловік знову не ночував вдома. І, як свідчили розкидані речі та брудний посуд, поспішав кудись, залишивши по собі лише сліди байдужості. Вона машинально почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, раптом завмерла. На наволочці — чуже, руде, довге волосся. Тремтливими руками вона пішла на кухню — дві чашки, губна помада. Катерина дивилась на це, ніби крізь каламутну воду. Але цього разу не заплакала. Вона чітко зрозуміла: час діяти.
Колись у Катерини була проста дівоча мрія — знайти свого принца. З невеличкого села, вона завжди мріяла про велике місто, про гарне життя, про щастя. Вчилася, підробляла по вечорах у кафе, допомагаючи тітці Марії, якій після розлучення було не до змін. Грошей не вистачало. Мати надсилала по трохи, але в новій сім’ї відчима чужа дитина завжди була на другому плані. Усе, чого досягла, Катерина робила сама. І вірила: колись кохання витягне її із сірості.
І кохання прийшло. У кафе, де вона працювала, часто заходив Богдан — старший, впевнений, з грошима. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише машина, а й ціла черга парубок. Він помітив її. І Катерина швидко витіснила всіх — навіть ту “наречену”, що на ділі виявилася лише хрещеницею батька. Богдан вибрав саме її.
Весілля було як у казці — розкішне, дороге, сліпуче. Батьки Богдана прийняли її з напруженою посмішкою, але змирилися: син пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала усім: від сукні до кольору волосся невістки. Катерина слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. У сім’ї був лад, затишок, турбота. Цілий рік — як у казці.
Але час минав. Вагітність не наставала. І одного дня свекруха просто поставила її перед фактом:
— Я записала тебе до лікаря. Треба зрозуміти, у чому справа.
Катерина почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім прозвучав вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати. Як жити тепер? Але скоро зрозуміла — казати не доведеться. Усе вже сказано. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, подолаємо. Головне — разом, — промовила вона.
Богдан підтримав: “Я тебе не покину”. Катерина повірила. Але поступово почалися походи по лікарях, клініках, процедурах. А чоловік усе частіше затримувався. Потім переїхав у сусідню кімнату. А потім і зовсім частіше ночував у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Оксани народився син. Катерина стала хрещеною. Матвійко став її світлом. Але Оксана з чоловіком загинули в аварії. Матвійко залишився сиротою. Поки Катерина збиралася відвідати малого, його вже забрав Іван — брат Оксани, той самий хлопець, що колись дарував Катерині цукерки та зошити.
— Ми вже старенькі, — сказали батьки Оксани. — А він молодий, та й весілля у нього на горизонті. Хай сам ростить.
Катерина не могла змиритися: дитину виховуватиме чужа жінка. Мачуха. В голові засіла думка: забрати Матвійка собі. Умовити Івана. Може, поступиться.
Але Іван не поступився:
— Це мій племінник. Я клявся сестрі — не покину його ніколи!
І раптом, ніби в бреду, додав:
— А хочеш — виходь за мене. Разом будемо його ростити. Я тебе завжди кохав, а ти носом крутила.
— Ти з глузду з’їхав?! — випалила Катерина. ПотімВона глянула йому в очі, і раптом зрозуміла: це єдиний чоловік, який ніколи її не зраджував.