Гірка правда на подушці: «Я приїхала назавжди»
Олена повернулася додому розчарована. Усе всередині підказувало: чоловік знову не ночував вдома. І, судячи з розкиданого одягу й брудної посуду, він кудись поспішав, залишивши після себе лише сліди байдужості. Вона машинально почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, раптом завмерла. На наволочці — чуже, руде, довге волосся. Тремтячими руками вона пройшла на кухню — дві чашки, губна помада. Олена дивилася на це все, ніби крізь мутну воду. Але цього разу не заплакала. Вона чітко зрозуміла: час діяти.
Колись у Олени була проста дівоча мрія — знайти свого принца. Родом із маленького села, вона завжди мріяла про велике місто, гарне життя, щастя. Вчилася, підробляла ввечері в кафе, допомагаючи тітці Марії, якій після розлучення було не до роботи. Грошей не вистачало. Мати надсилала трохи, але в мачухиного будинку чужа дитина — завжди на другому плані. Усе, чого досягла, Олена зробила сама. І вірила: колись кохання витягне її із сірого безвиході.
І кохання прийшло. У кафе, де вона працювала, часто заходив Іван — старший, впевнений, з грішми. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише авто, а й ціла черга шанувальниць. Він помітив її. І Олена швидко усунула всіх — навіть ту «наречену», яка виявилася лише хрещеницею батька. Іван обрав саме її.
Весілля було як у кіно — розкішне, дороге, сяюче. Батьки Івана прийняли її з натягнутою посмішкою, але змирилися: син пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала усім: від сукні до кольору волосся невістки. Олена слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. У сім’ї був лад, затишок, турбота. Цілий рік — як у казці.
Але час йшов. Вагітність не наставала. І одного дня свекруха просто поставила її перед фактом:
— Я записала тебе до лікаря. Треба зрозуміти, у чому справа.
Олена почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім пролунав вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати. Як тепер жити? Але скоро зрозуміла — казати не доведеться. Усе вже сказали. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, впораємося. Головне — разом, — промовила вона.
Іван підтримав: «Я тебе не покину». Олена повірила. Але поступово почалися походи до лікарів, клінік, процедур. А чоловік все частіше затримувався. Потім перебрався до сусідньої кімнати. А потім і зовсім почав ночувати у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Насті народився син. Олена стала хрещеною. Данилко став її світлом. Але Настя з чоловіком загинули в аварії. Данилко залишився сиротою. Поки Олена збиралася провідати хлопчика, його вже забрав Олег — брат Насті, той самий хлопець, що колись дарував їй цукерки й зошити.
— Ми вже старенькі, — сказали батьки Насті. — А він молодий, і весілля на носі. Нехай сам виховує.
Олена не могла повірити: дитину виховуватиме чужа жінка. Мачуха. У голові засіла думка: забрати Данилка собі. Умовити Олега. Можливо, він поступиться.
Але Олег не здався:
— Це мій племінник. Я поклявся сестрі — ніколи не покину його!
І раптом, немов у бреду, додав:
— А хочеш — виходь за мене. Разом виховуватимемо його. Я тебе завжди любив, а ти носом крутила.
— Ти з глузду з’їхав?! — вигукнула Олена. Потім пожалкувала. Але було пізно.
Додому вона повернулася розбита. І ось — чуже волосся на подушці. Помада. Чашки. Правда різанула по-живому. А чи був він у батьків? А ці «відрядження»?
Все, що їх пов’язувало, — це почуття обов’язку, звичка, страх опинитися самотньою. Вона швидко зібрала речі, документи й залишила записку:
«Так буде краще всім…»
У Івана будуть діти. У його батьків — онуки. У Олега — сім’я. У Данилка — мама. А в неї?
Кохання? Хто знає, що це таке. Може, воно вже поруч.
Олег відчинив їй двері сонний, збентежений:
— Ти знову?.. Чого тобі?
Олена заплющила очі й тихо прошепотіла:
— А я… назавжди приїхала…