Сьогодні я згадаю день, який став початком нашого щастя.
Вже не перший рік ми з Марією жили, ніби в різних світах. Вона – наша дочка, але з кожним місяцем ставала для нас все далі. Телефонні дзвінки зрідшали, візити взагалі зникли, а коли ми бачились, її погляд був холодним, ніби ми й не рідні.
Тої п’ятниці я довго не наважувалась подзвонити. Ми з Ігорем хотіли відзначити нашу тридцятирічну річницю – скромно, але з теплом. Просто сісти за стіл усією родиною, послухати голоси, які так рідко лунають у нашому домі…
— Алло? — Марія відповіла, задихаючись.
— Марусенько, це я, мама. Ти що, знову у спортзалі? Може, пізніше?
— Ні, мам, авто Тарасу мию.
— Чому ти?!
— А хто ж? На мийку – гроші, а я не кришталева, — промовила вона, немов виправдовуючись.
— Гаразд, доню… Ми з татом хотіли запросити вас у неділю. Річниця ж. Посидимо…
— Раптом вирішили святкувати? — усміхнулась вона. — Сивина в голову – чорт у ребро?
— Тридцять років, Марусю. Як не відзначити?
— Вибач, мам. Не вийде. Друг Жени весілля гуляє. А у вас річниці — ще будуть.
Я стиснула телефон, намагаючись не видати, як серце стиснуло від болю.
— Шкода… А ми так чекали…
— І ми, мам. Але як відмовити людям? Не ображайся, потім привітаємо.
— Добре, — прошепотіла я, — подзвоню братові.
Андрій теж відмовився – у нього були свої справи. Коли я поклала трубку, сльози пішли самі. Як у дитини, якій не дали цукерку. Як у матері, яку забули.
— Ганнусю, що сталося? — зайшов Ігор і побачив мене на кухні, тихо схлипуючу.
— Нічого… Просто діти не приїдуть. А я, наївна, сподівалась, що всі зберемось…
— Ну годі, — вітер обняв мене. — Це наш день. Нас двох – і цього досить.
Тієї ночі я не могла заснути. Обида давила. Всередині мов кричало: «Чому? Чому ми їх більше не потрібні? Хіба мало зробили? Вчили, допомагали, дали житло… А тепер – чужі…»
— Галю, — шепотів Ігор, — у них своє життя. Але в тебе є я. І я – тут.
— А мені порожньо, Ігорку… — ледь вимовила я. — Ти на роботі, а я сама…
Наступного дня він прийшов додому раніше, ніж зазвичай, з посмішкою.
— Що трапилось?
Він дістав із-за спини великий букет.
— Тобі. А завтра їдемо на озеро. На тиждень. Тільки ти й я.
Будиночок був ніби з казки: дерев’яний, з краєвидом на воду, квіти скрізь, спів птахів. Вранці я прокинулась від аромату – вся ліжкінка в пелюстках. Куточки прикрашені кульками, а на дзеркалі надпис: «З річницею, кохана!»
Я ледве стримала щасливі сльози. А коли підійшла до вікна – побачила Ігоря з кошиком. Відкрив його – і почулось тихе «няв». Маленький рудий пухнастик дивився на мене.
— Ну, візьмемо нового члена родини? — він усміхнувся, як хлопчина.
— Ігорку… Це найкращий подарунок…
Той тиждень був схожий на медовий місяць. Сім днів, а спогадів – на все життя. А коли повернулись – телефони розривались.
— Мам! Де ви пропали?! Ми дзвонили, шукали!
— Спокійно, донечко. Ми з татом відпочивали. Маємо ж право пожити для себе?
— Звичайно… Але ж хвилювались…
— Тепер твоя черга. А ми з татом вирішили жити для нас.
— Для… себе? Серйозно?
— У нас медовий місяць. Зараз не до вас.
Минув рік. Живемо інакше. Ігор пішов з роботи, заощаджуємо, але щасливіші. Діти тепер уважніші – дзвонять, приїжджають. А ми дивимось одне на одного і дякуємо долі: вчасно згадали, що найголовніше у житті – це МИ.