Я запропонувала свекрусі розділити полиці в холодильнику — і почалася сварка: «Що за маячня, навіть у гуртожитку так не робили!»
Чотири роки. Саме стільки ми з чоловіком та нашою двома річною донькою живемо під одним дахом з його матір’ю — Галиною Іванівною. У старій трикімнатній хрущовці на околиці Чернігова. Живемо тому, що не можемо собі дозволити інше житло. Мій чоловік працює звичайним слюсарем, я — бібліотекаркою у міській школі. Зарплат вистачає лише на підгузки, хліб та комуналку. Навіть якби я влаштувалася на півтори ставки, це не дало б нам можливості знімати житло. Тому ми терпимо. Кожен день.
Я намагалася бути вдячною. Зрештою, Галина Іванівна — не чужий людині. І хоч у неї непростий характер, але вона — бабуся нашої дитини. Та й допомагає — може посидіти з нею, поки я біжу до аптеки чи поліклініки. Але чим більше часу минає, тим важче стає. Ми ніби ходимо по мінному полю. Найменший необережний рух — і вибух. Спочатку це були дрібниці: не помила тарілку відразу після вечері, не витерла плиту. Потім пішли докори: «Знову твої макарони закисли», «Чому ти з’їла мій йогурт?» — хоча я його навіть не відкривала.
Я терпіла. Справді. Але одного разу, коли вона знову звинуватила мене, що її курячий бульйон «зник», я не витримала. Запропонувала розділити холодильник. Чесно і по-доброму: верхня полиця — вам, середня — нам. Ви варите собі, ми — собі. І жодних докорів. Кожному своє.
Галина Іванівна завмерла, а потім спалахнула:
— Що ти несеш?! Навіть коли я в молодості жила в гуртожитку з п’ятьма дівчатами — ніхто не ділив холодильник! Усе було спільне. А ви що, сім’я чи сусіди?! Виходить, я варю борщ — а ви мені: «Дякуємо, нам не треба, у нас своє»? Як ви поясните двома річній дитині, що банан на нижній полиці — бабусин, і його не можна брати?! Що за маячня?! Не в моєму домі!
І справді — у її домі. Вона не дає нам про це забути жодного дня. Якщо ми дозволимо собі щось — хоч би повісити нове рушникове чи переставити чашку на полиці — вона одразу нагадає: «Це моя квартира. І буде так, як я скажу». Натяків не залишає. Говорить прямо.
З іншого боку — вона знає, де купити найдеше м’ясо, у якому кіоску творог по акції, а де овочі зі знижкою. Мчить по ринках із розкладом у голові та завжди приносить додому пакети продуктів за копійки. Іноді мені заздрить — у мене немає ані часу, ані сил на такі забіги. Я купую те, що ближче до дому. І так, дорожче. А вона — як снайпер: вичікує, витримує й б’є точно. Та все це потім — привід для докорів. «Я стараюся, витрачаю час, а ви лише критикуєте!»
Я намагалася поговорити з чоловіком. Пропонувала: давай знімемо хоч якусь однокімнатну, хоч на краю міста. Аби жити окремо. Але він не хоче. «Ми не потягнемо. Мати сама не впорається. Вона образиться…» — і так кожного разу. Він боїться її образити, а я щодня відчуваю, як ображають мене. Тільки мене — ніхто не жаліє.
Свекруха каже, що спільні вечері — це сімейна традиція. Але в нашій родині вони закінчуються криками, грюканням дверей і тишею на тиждень. Іноді я просто мрію про те, щоб сісти за стіл і поїсти — спокійно. Не боячись, що хтось кине: «А це ви нащо з’їли? Я ж на завтра залишила!» Або: «Знову ти за собою стіл не витерла!»
Я втомилася. Але виходу немає. Ми застрягли між поколіІ що б я не робила, скільки б не терпіла — йому немає кінця.