Дорогая свекрухо, запрошую вас на наш розлучення!
Коли син розчинив двері своєї квартири у Львові, Ганна Степанівна, переступивши поріг, з тривогою в голосі запитала:
— Ти один?
— Ну так… — здивовано відповів Максим.
— А де Соломія?! Вже пішла? Все, кінець? — голос свекрухи тремтів від хвилювання.
— Мам, про що ти? — Максим знизав плечима, не розуміючи, до чого ці питання.
— Значить, я запізнилася… — Ганна Степанівна важко зітхнула, пройшла у вітальню й сіла на край дивана, ніби боячись зайняти забагато місця. — Пізно приїхала…
— Мам, що сталося? — Максим насторожився, відчуваючи, як у грудях прокидається тривога.
— А ти хочеш сказати, що все гаразд?! — вона кинула на нього погляд, повний підозри, немов він ховав якусь страшну таємницю.
— А що, хіба щось не так? — Максим розгубився, не розуміючи, куди веде мати.
— Сину, поясни мені зараз же, що це за маячня?! — Ганна Степанівна вхопила сумку, дістала звідти листівку із зів’ялою трояндою та рішуче сунула її Максиму. — Вранці знайшла це в поштовій скриньці. Запрошення на розлучення!
Максим узяв листівку, пробігся очима по тексту, виведеному акуратним почерком: «Дорогая свекрухо, запрошую вас на наш розлучення! Ваша невістка Соломія». Він завмер, не вірячи власним очам.
— Мам, ти серйозно думаєш, що це правда? — спитав він, намагаючись приховати збентеження.
— А ти хочеш сказати, що це я сама собі написала?! — Ганна Степанівна розвела руками, її голос дрижав від образи й гніву.
— Та ні, просто… Соломія? Серйозно?
— Хто — Соломія?
— Ну, твоя ж невістка…
— Максиме, досить крутити! Розказуй, як є! У вас що, до розлучення дійшло? Ви ж і року не прожили разом! Де вона зараз?
— Мам, заспокойся, усе нормально. Соломія на роботі… мабуть. Вранці все було як завжди. Це, скоріш за все, жарт. Через борщ, мабуть…
— Жарт? Через борщ?! — Ганна Степанівна подивилася на сина так, ніби він остаточно з’їхав з глузду. — Ти хочеш сказати, що через борщ можна так жартувати?!
— Ну так, через борщ, — Максим ніяково почухав потилицю. — Вона вчора вперше зварила. Ну, я сказав, що… не дуже вийшло. Не як у тебе.
— І що далі? — свекруха примружила очі, відчуваючи, що історія набирає драматичних обертів.
— Вона розлютилася, хотіла борщ вилити. А потім заявила, що не буде готувати, поки я все не з’їм. Ну, я у відповідь бовкнув, що, мовляв, подам на розлучення, якщо вона перестане готувати. Жарт же…
— Жарт?! Ти сказав їй про розлучення — жартома?! — Ганна Степанівна зірвалася з дивана, її очі палали праведним гнівом.
— Ну, я потім пояснив, що пожартував, але сварка вже розгорілася…
— Все, сину, увесь у батька! — вона рішуче попрямувала на кухню. — Де цей борщ? Неси його сюди!
— Навіщо? — Максим розгубився, йдучи за матір’ю.
— Будемо їсти. Ти зрозумів?
— Мам, він несмачний…
— Я тобі зараз покажу «несмачний»! На кухню, швидко!
Ганна Степанівна твердим кроком знайшла каструлю з борщем, поставила її на плиту, запалила газ.
— Іди сюди! — її голос звучав, як наказ командира на полі бою.
— Мам, ну… — Максим спробував заперечити, але змовк під її суворим поглядом.
— І ще — неси ключі від квартири!
— Це навіщо? — він завмер, не розуміючи, до чого вона веде.
— Неси, я сказала!
Максим, понуро знизивши голову, приніс ключі. Матір одразу забрала їх і сховала у кишеню своєї старої куртки.
— Сідай за стіл! — наказала вона, розливаючи борщ по двом тарілкам.
Вона перша взяла ложку й почала їсти, не відводячи очей від сина. Максим неохоче послідував її прикладу.
— І це ти називаєш несмачним? — Ганна Степанівна підняла брову, допиваючи свою порцію. — Нормальний борщ!
— Ну, у тебе все одно краще… — пробурчав Максим, покручуючи ложкою в тарілці.
— У мене тридцять років досвіду! А т— Я залишаю ключі, якщо ти пообіцяєш ніколи більше не жартувати про розлучення.