Колись давно був такий випадок… Він відмовився одружуватися на вагітній дівчині. Мати його підтримала, але батько став на захист майбутньої дитини.
— Тату, у мене новина… Сусідка, Олеся… вона вагітна. Від мене, — промовив Тарас, ледь переступивши поріг хати.
Батько Ярослав на мить завмер, потім спокійно відповів:
— Ну то й одружуйся.
— Та ти що, я ще молодий! Мені рано у родину, тим більше ми не так вже й зустрічалися…
— Серйозно? — усміхнувся батько. — Значить, бігати за дівчиною ти був чоловіком, а відповідати за вчинки — одразу дитина? Ну-ну. — І, не кажучи більше ні слова, голосно покликав дружину: — Олено! Іди сюди!
Олена увійшла у світлицю, витираючи руки об халяву:
— Що трапилося?
— Слухай. Наш син дитину нагуляв, а одружуватися не хоче. Олеся, сусідова дочка. Вагітна від нього. А він — у кучеряві думки.
Олена навіть не здивувалася. Обличчя її стало кам’яним:
— І правильно. З якої речі тягнути в хату першу-ліпшу? Зараз дівчата хитрі — знайдуть того, хто заможніший, залетять, а потім «бери за себе». А потім виявиться — і не від нього зовсім. Нехай зробить аналіз. До того ж, не можна тиснути на Тараса, він ще молодий. Він чоловік, йому важко було встояти. Але ми не зобов’язані годувати чужих дітей.
Ярослав важко зітхнув і тихо промовив:
— А якщо це справді його дитина?
— А якщо й справді? Ми що, зобов’язані брати на себе відповідальність? Скажи їй — нехай робить аналізи, тоді й побачимо.
Вона розвернулася й пішла у комору, а Ярослав лишився з сином.
— Я, знаєш, теж колись був молодим, — почав він. — Кохану втратив, одружився з іншою. Не по любові, а по совісті. Бо чоловік — це не лише про пристрасть, це про вибір і наслідки. Твоя матір тоді була вагітна. Я не знав, чи зможу бути з нею, але знав одне — дитина не винна. Моя кров, моя відповідальність. І знаєш, Тарасе, попри все — я ніколи не пожалкував, що лишився поруч.
Минуло три місяці. Аналіз дав ясну відповідь: з ймовірністю 99,9% Тарас — батько дитини Олесі.
— Ну й що? — зневажливо кинула Олена, коли Ярослав поклав перед нею папір. — Так, він батько. Але це не значить, що Олеся житиме в цій хаті. Вона сюди не ступить! Я так сказала!
Тарас сидів, не дивлячись батькові у вічі. По обличчю було видно: він обрав сторону матері. Він мовчав, стискав кулаки, але слова не говорив.
Ярослав повільно підвівся з-за столу:
— Раз ви удвох прийняли своє рішення — тепер послухайте моє.
Голос його був глухим, але в ньому відчувалася твердість:
— Поки я живий, у мого онука не буде потреби. Я візьму землю, збудую хату, і він — мій онук — отримає все, що я заробив. А ви вдвох можете на мою допомогу більше не розраховувати. Я відмовляюся брати участь у цьому соромі. Тарасе, з цього дня ти мені не син. Все, що в мене є, тепер належатиме дитині. Жодної копійки ви від мене не отримаєте.
Олена спалахнула:
— Ти з глузду з’їхав? Власного сина хочеш позбавити спадщини?!
Ярослав не відповів. Він просто розвернувся й пішов, ігноруючи крики й лайку. Тарас лишився стояти у тиші, не вірячи, що батько дійсно це сказав. Але він знав: якщо Ярослав промовив — так воно й буде.