Я доглядала за старою жінкою, яка вважала мене брудною. Але коли прочитала її заповіт — не стримала сліз.
Коли я приїхала до Львова, мені було двадцять сім. У Чернівцях залишилася мама, якій незабаром робитимуть операцію, і купа боргів за іпотеку. Я дала собі слово: попрацюю півтора роки — і повернусь. Додому.
Роботу знайшла швидко — через агентство мені запропонували доглядати за літньою жінкою. Господиня квартири, Оксана Богданівна, шукала когось, хто доглядав би за її вісімдесятирічною матір’ю — Галиною Михайлівною. Я погодилася. Хоч зарплата була невеликою, але стабільною.
Відразу ж старуха зустріла мене вороже. «Ви хто за національністю?» — спитала вона з порогу. Я відповіла. Вона скривилася: «Знов молдаванка. Спочатку цигани, потім ви. Усе мені підкидають відброди». Далі було ще гірше.
Кожен ранок починався з докорів: не так зварила кашу, погано витерла пил, гучно зачинила двері, дихаю надто шумно. Іноли чула, як вона шепоче дочці по телефону: «Вона точно краде. Побачиш. Стеж за нею». Мені робилося нудно. Я мила їй ноги, допомагала вставати, купувала ліки, а натомість отримувала лише зневагу й холод.
Півроку я терпіла. Лише думка про маму в лікарні зупиняла мене від того, щоб хлопнути дверима. Але одного разу старуха звинуватила мене у крадіжці п’яти тисяч гривень. Обшукали все — і знашли купюри в її ж сумці. Ні вибачень, ні каяття. Лише погорда в очах.
Я зібрала речі. Сказала, що йду. Вона стояла біля дверей з крижаною посмішкою: «Ну і йди. Все одно повернешся — твоя біда».
— Я впораюся, — тихо відповіла я. — Навіть без вас.
І тоді — зовсім несподівано — у її голосі з’явилося щось дивне. Жодної злости. Лише розгубленість:
— Ти… усе це заради матері терпіла?
Я завмерла. Потім кивнула. Розповіла все — і про операцію, і про борги. Вона слухала мовчки. Потім повільно підійшла, сіла поруч, взяла мене за руку — і… заплакала. Просто. Без слів. Сльози котилися по зморшкуватим щокам.
— Прости… Я мстила. Не тобі. Доньці. Вона кинула мене. Я сподівалася, що якщо ти підеш — вона повернеться. А ти… Ти винесла усе. Заради мами.
З того дня все змінилося. Ми почали говорити по душі. Вона розповідала про життя, я — про своє. Вона навіть дала мені гроші, щоб я відвідала матір. А коли я повернулася — зустріла мене на порозі з хусткою, яку зв’язала сама.
Через чотири місяці вона померла. Тихо, уві сні. Я ридала, як за рідною.
Через тиждень до мене прийшла Оксана з адвокатом.
— Повинен повідомити вас про заповіт, — сказав чоловік. — Галина Михайлівна залишила вам… значну суму.
Оксана зблідла:
— Вона з глузду з’їхала! Що ти зробила з моєю матір’ю?! Підкупила?
Я мовчки подивилася на неї. Потім раптом підійшла — і обняла.
— Ось що я з нею зробила. Просто обняла.