Сьогодні в мене на серці важко, немов камінь. У нашому маленькому містечку Чернігові, у затишній хаті на околиці, розгорілася справжня сімейна гроза. Я, Оксана, двадцятип’ятирічна молода мама, стою над колискою сина й відчуваю, як усередині все кипить.
Сварилися з чоловіком. Так, можливо, я не без провини, але я ж відповідаю за нашого хлопчика! Миколка в мене дуже вимогливий, постійно на руках, навіть борщ не встигла зварити. Але мій Андрій, здається, цього не бачить.
Прийшов з роботи й одразу почав лаятися: “Я голодний, як вовк!” Ще й злиться, що його не зустріла біля дверей. А я в цей час Миколку всипляла! Дихати боялася, щоб не розбудити. Яке там зустрічати чоловіка з посмішкою?
Він ніколи не розумітиме, як це — бути матір’ю немовляти. Усе на мені: дитина, домівка, її приготування. А він? “Забезпечує сім’ю” та вимагає затишку, гарячої вечері й ідеальної чистоти, ніби я чарівниця, що може розділитися на частини.
Я намагаюся бути доброю дружиною, турботливою мамою й господаркою. Але Миколка не дає мені хвилини спокою — де вже там тричі на день готувати? Мої батьки далеко, працюють, і їм не до допомоги. А зі свекрухою, Надією Петрівною, стосунки напружені, як струна.
Вона з самого початку була проти нашого весілля. Казала, що ми занадто молоді, що не готові до сім’ї. Але насправді просто не хотіла відпускати свого Андрійка. Пророкувала, що ми розійдемося за рік. Але ми досі разом… Хоч іноді я й сама не знаю, надовго чи ні.
Після народження Миколки я намагалася знайти з нею спільну мову. Здавалося, лід тріснув: Надія Петрівна кілька разів посміхнулася, навіть подарувала онукові дзвіночок. Але до щирих відносин далеко, як до зірок.
А тут Андрій заявляє, що я помішалася на дитині! Каже, що я тільки Миколкою займаюся, а на нього часу немає. Запропонував у неділю поїхати в ТРЦ, залишити сина з його мамою.
Я ніколи не залишала Миколку з чужими. Він на грудному вигодовуванні, немов приклеєний до мене. Свекруха бачила онука всього тричі — як вона впорається? Але Андрій був твердий:
“Моя мати виростила четверо дітей! Вона знає, що робити. У неї досвіду більше, ніж у тебе!”
Навіть купив молоковідсмоктувач, щоб я могла залишити молоко. Але проблема в тому, що Миколка навіть не дивиться на пляшечку. Вивертається, плаче, ніби відчуває, що це не я.
Андрій поставив ультиматум: якщо не погоджуся залишити сина з бабусею, буде скандал. Надія Петрівна, до речі, не проти посидіти з онуком. Але я не можу позбутися тривоги.
Я не довіряю їй. Не тому, що вона погана. Просто… це моя дитина. Мій Миколка. А якщо він плакатиме? А якщо вона не зрозуміє, що йому потрібно?
Андрій же наполягає, що нам треба час удвох.
“Ми не лише батьки, ми ще й подружжя!” — кинув він у сварці.
Ці слова болюче вдарили мене. Я люблю чоловіка, але його докори несправедливі. Я не сплю ночами, годуЯ схопила дитину міцніше, боючись, що якщо віддам її, втрачу не лише спокій, але й частинку себе.