Зрада в тіні ювілею: як випадкова зустріч змінила все
Соломія вже підходила до затишної кав’ярні у центрі Львова, коли до її вух долинули знайомі голоси — гострі, як ніж по серцю. Вона сповільнила крок, відчуваючи, як кров застигає в жилах.
— Забудь про цей ювілей, — шепотів Олексій, нахиляючись до вуха Ярини, найкращої подруги Соломії. Його голос був солодким, майже змовницьким. — Поїдем до мене. Соломія все одно не повернеться до ночі, — він самодовільно хмикнув, наче вже святкував перемогу.
Ярина відповіла з легким глумом, але в її тоні пробивався сумнів:
— Звісно, до тебе. А коли Соломія повернеться? Що, з вікна стрибати?
— Навіщо з вікна? — Олексій впевнено обійняв її за талію. — Якщо погодишся, я просто вкажу їй на двері.
Соломія завмерла, наче світ навколо розсипався. Вона знала Ярину — її вільні звички, легкість у спілкуванні з чоловіками. Але Олексій… Три роки разом, три роки надій на сім’ю, на пропозицію, якого вона чекала. Рік із них вони жили в його новій квартирі в центрі міста, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, побут — усе легло на її плечі. Вона тішила себе думкою, що загс — це формальність, що їхнє кохання вище за папірці.
Тепер же пелена спала з очей. Усе було брехнею. Сім’ї не буде. Вона для нього — лише тимчасова опора, поки він не знайде когось «кращого».
Півроку тому померла мати Соломії. Тоді її вразила холодність Олексія. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг із організацією. Лише кинув сухо:
— Продай там щось. Знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, родичі в борг дадуть. А коли дім продаси, розрахуєшся.
Слово «розрахуєшся» тоді різануло її, як лезо. Але вона виправдала його: стомився, обмовився, не те мав на увазі. Олексій завжди був мовчазним, замкненим. «Усе в собі тримає, — хвалилася вона подругам. — Такий не зрадить». Ярина сміялася разом із усіма, киваючи, наче підтримуючи.
Тепер, стоячи біля кав’ярні, Соломія не стала чекати продовження. Серце калатало, сльози пекли очі, але вона змусила себе діяти. Вона махала таксистам із такою силою, наче від цього залежало її життя. Машина зупинилася, Соломія застрибнула на заднє сидіння, намагаючись не озиратися, ніби за нею женуться.
— Швидше, швидше! — гукнула вона, ляснувши водія по плечу.
Не встигла машина від’їхати, як телефон засвітився — дзвонив Олексій.
— Ти де? Я тут один, як дурень, усі про тебе питають! Ти ж мала вже приїхати, що трапилося? — його голос звучав роздратовано, але Соломія, не відповівши, вимкнула телефон і кинула його у вікно. Сльози полилися рікою, як у дитини, якій забрали усе. Вона ридала, захлинаючись, оплакуючи зраду, свою наївність, втрачені роки.
Машина мчала вперед. Соломія, поступово опам’ятовуючись, раптом зрозуміла, що не сказала водію адресу.
— Куди ми їдемо? — запитала вона, витираючи сльози.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Але за вікном миготіли не міські вулиці, а темна ґрунтовка.
— Додому? Куди додому? — її голос задрижав від страху.
— Тобі адресу сказати? — водій відповів різко, майже з глумом.
— Зупиніться! Негайно зупиніться! — закричала Соломія, паніка охопила її.
— Прямо у полі? — він засміявся. — Що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! — випалила вона, але тут же згадала, що телефону вже немає. Вона розповіла все цьому незнайомцю, і тепер він знав, що вона одна, беззахисна. Викине її в лісі — і ніхто не сполошиться.
Соломія у відчаї дёрнула дверну ручку, але в темряві, з тремтячими руками, не змогла її знайти. Сили покинули її, сльози знову покотилися — тепер тихо, безнадійно. «Нехай буде, що буде, — подумала вона. — Нехай цей маніяк робить, що хоче. Більше немає ні болю, ні зрад».
Машина різко гальмує. Водій мовчки підійшов до її дверей.
— Виходь, — сказав він.
— Не вийду! — раптом у Соломії спалахнула іскра. Вона вирішила боротися. Жити.
— Не дурій, Соломійко, — спокійно сказав водій.
Вона підняла голову й вперше подивилася на нього.
— Данило? — прошепотіла вона, не вірячи очам.
Перед нею стояв її однокласник, Данило, якого вона не бачила зі школи. У пам’яті мільнули уривки: він поїхав після випускного, нібито зробив кар’єру десь у іншому місті.
— А ти думала, хто? — посміхнувся він знайомою, теплою усмішкою.
— Ти… таксист? — недовірливо запитала вона.
Данило зареготав, і цей сміх був немов відлуння з дитинства — рідний, справжній.
— Який таксист? Я повертався додому, побачив, як ти маМашина різко гальмує. Водій мовчки підійшов до її дверей.
— Виходь, — сказав він.
— Не вийду! — раптом у Соломії спалахнула іскра. Вона вирішила боротися. Жити.
— Не дурій, Соломійко, — спокійно сказав водій.
Вона підняла голову й вперше подивилася на нього.
— Данило? — прошепотіла вона, не вірячи очам.
Перед нею стояв її однокласник, Данило, якого вона не бачила зі школи. У пам’яті мільнули уривки: він поїхав після випускного, нібито зробив кар’єру десь у іншому місті.
— А ти думала, хто? — посміхнувся він знайомою, теплою усмішкою.
— Ти… таксист? — недовірливо запитала вона.
Данило зареготав, і цей сміх був немов відлуння з дитинства — рідний, справжній.
— Який таксист? Я повертався додому, побачив, як ти махаєш, наче готова під колеса кинутися.
— А я… — Соломія зніяковіла, відчуваючи, як щоки палають від сорому.
— Усе знаю, — Данило м’яко обійняв її за плечі. — Корисна поїздка. Ти ніколи не була такою відвертою.
Соломія засміялася крізь сльози. Напруга спала, на душі стало легко, наче камінь із плечей звалився. Вона стояла біля свого будинку — того самого, де жила до переїзду до Олексія.
— А я через тебе повернувся, — тихо сказав Данило, перебираючи її пальці своєю великою теплою рукою. — Добре, що ти не вийшла заміж.
Соломія подивилася на нього, і в її серці вперше за довгий час зайнялася іскра надії.
Олексій, обіймаючи Ярину в кав’ярні, навіть не здогадувався, що його плани розсипалися, як пісок між пальцями, а Соломія вже сміялася знову.