Я стою на кухні, дивлюся на цей хаос і не вірю власним очам. Вчора був мій день народження, і я запросила батьків мого нового чоловіка.
Ми з Орестом одружилися лише два місяці тому — тихо, без урочистостей, просто розписалися в палаці урочистостей. Навіть батьків не кликали — лише ми удвох. Тепер живемо разом у моїй квартирі, яку я знімала ще до весілля. Але вчорашній вечір… це було щось незвичайне.
Чесно кажучи, я хвилювалася перед візитом свекрусів. Вони прості, але з характером. Свекруха, Ганна Семенівна, любить у всьому порядок, а свекор, Володимир Іванович, мовчазний, але якщо щось скаже — то в саме яблучко. Я старалася: накрила стіл, купила продукти, навіть спекла торт, хоча зазвичай мої випічки — це катастрофа. Орест казав, що не варто хвилюватися, мовляв, його батьки невибагливі, але ж я хотіла справити враження. Перший візит, як-не-як!
Гості прийшли вчасно, з подарунками. Ганна Семенівна принесла великий букет півоній і якусь коробку в блискучій папері. Володимир Іванович подарував пляшку домашнього слив’янця — казав, сам робив. Ми сіли за стіл, і спочатку все було чудово. Я приготувала салати, запекла курку, зробила картоплю з грибами. Орест хвалив, свекрухи підтверджували, навіть робили компліменти. Але потім почалося найцікавіше.
Ганна Семенівна, як виявилося, має талант підіймати теми, від яких мені незручно. Раптом вона запитала, коли ми плануємо дітей. Я ледь не поперхнулася вином. Орест спробував змінити тему, але свекруха не відступала: «Ось у наші часи, Марічко, ми з Володимиром одразу після весілля почали думати про сім’ю. А ви молоді, чого чекати?» Я лише посміхалася і кивала, хоча в голові крутилося: «Ми ж тільки одружилися, дайте хоча б звикнути! Орест, до речі, виглядав так само збентеженим, але він завжди такий — не любить сперечатися з мамою.
Потім свекруха перейшла до моєї кухні. Встала, почала оглядати все навколо, ніби ревізор. «Марічко, а чому у тебе так мало посуду? Треба б докупити, якщо гості бувають. І стору цю темну, я б повісила щось світліше». Я старалася тримати себе в руках, але відчувала, як щоки палають. Орест прошепотів: «Не звертай увагу, вона завжди така». Але ж це моя кухня! Я все тут облаштувала під себе, а тепер мені кажуть, що стору треба міняти.
Володимир Іванович, на щастя, розрядив атмосферу. Він почав розповідати про свою дачу, про те, як цього літа вродилося стільки огірків, що вони не знали, куди їх дівати. Я слухала, кивала, а сама думала: «Хоч би швидше закінчилась вечеря». Але тут Ганна Семенівна дістала свій подарунок. Я розгорнула коробку, а там… сервіз. Такий, знаєте, у квіточки, як у бабусі в селі. Я, звісно, подякувала, але в голові було лише одне: куди це діти? У нас і так шафи забиті, а цей сервіз займає місця, як на цілу бенкету.
Орест, бачачи мою збентеженість, спробував пожартувати: «Мама, ти ж знаєш, Марічка більше по місцям з суші їсть». Але Ганна Семенівна лише сердито глянула на нього: «Це несерйозно, Оресте. В домі має бути нормальний посуд». Я ледь втрималася, щоб не розсміятися. У цю мить я зрозуміла, що життя з цими людьми буде ще тим квестом.
Коли гості нарешті пішли, я видихнула. Орест обійняв мене і сказав: «Молодець, усе пройшло краще, ніж я очікував». Але я, чесно кажучи, досі в шоці. Стою тепер на кухні, дивлюся на цей сервіз, на недоїдену курку, на пляшку слив’янця, яку ми так і не допили. І думаю: як же це — бути частиною нової родини? З одного боку, я люблю Ореста і ради нього готова терпіти всі ці моменти. З іншого — як навчитися не реагувати на такі зауваження? Може, з часом я звикну, і ми з Ганною Семенівною знайдемо спільну мову. А може, я просто навчуся тримати дистанцію.
Сьогодні я прокинулася з думкою, що треба поговорити з Орестом. Може, домовимося, що наступного разу святкуватимемо лише удвох. Або запросимо моїх батьків — вони хоч не критикують мої стору. Але в той же час розумію: свекрухи — тепер частина мого життя. І як би я не намагалася, доведеться вчитися ладити. Може, наступного разу просто поставлю той сервіз на стіл, налию їм їхнього слив’янця і скажу: «Це вам за стору». Жартую, звичайно. Чи не жартую?