Попередження зі сну: історія, що все змінила
Олена возилася з солінням грибів, коли раптом почула дзвінок у двері. Її чоловіка, Андрія, вдома не було — поїхав у справах і забрав ключі. У хаті, окрім неї, була лише їхня донечка Софійка.
— Хто б це міг бути? — пробурчала Олена, витираючи руки та йдучи до дверей.
На порозі стояв хлопчик років десяти. Незнайомець. Охайно одягнений, з рюкзаком за плечима, а очі — серйозні, немов у дорослого.
— Добрий день, — ввічливо сказав він. — Мені потрібен ваш чоловік. Він вдома?
Олена збентежилася.
— Вітаю. Ні, його зараз немає… А нащо він тобі? Можу я допомогти?
— Ні. Тільки він. Розмова серйозна.
Серце Олени стиснулося. Вона навіть не знала, що відповісти.
— Я зайду потім. Коли він зазвичай буває вдома?
— То приїжджає, то від’їжджає… А ти взагалі хто? Що сталося?
— Поки нічого. Але може статися. До побачення.
Олена провела хлопчика поглядом. Що за дивина? Нащо її чоловікові ця дитина? І звідки він його знає? Цілий день вона не знаходила собі місця. А ввечері, коли Андрій повернувся, вона одразу все розповіла.
— До тебе сьогодні приходив хлопчик. Років десять. Казав, що тобі треба терміново поговорити. Більше нічого не сказав.
— Що за маячня? Я його не знаю. Може, переплутав?
— Ні, він упевнено назвав тебе. Говорив, що тобі потрібен особисто.
Андрій знизав плечима й пішов у душ. А Олену не полишали тривожні думки. Хто цей хлопець? Може… його син? Невідомий, позашлюбний? Адже в Андрія були й інші жінки раніше… В голові промайнуло одне ім’я — Катерина. Колись він мало не одружився з нею. Може, вона завагітніла? І не сказала?
Наступного дня вона обережно завела розмову:
— Андрію, а пам’ятаєш ту, з якою ви майже одружилися? Як її звали?
— Оленько, нащо це? Забув і знати не хочу. Катя.
— Просто цікаво. Ти про мого колишнього знаєш, а я — про твоїх майже нічого.
Олена одразу почала шукати Катю в соцмережах. Але прізвище, мабуть, змінилося, і результатів не було. Залишалося чекати, чи з’явиться той хлопчик знову.
Через кілька днів Андрій повідомив, що їде у відрядження.
— У сусіднє місто. Ніхто не хоче, а Борисович наполягає, щоб поїхав саме я.
Олена насторожилася. Андрій уже давно не їздив у відрядження. Чомусь їй не давали спокою слова хлопця: «Може щось трапитися». Інтуїція шептала — щось не так.
І ось, напередодні від’їзду, той самий хлопчик знову постукав у двері. Олена швидко запросила його всередину.
— Слухай, скажи мені, що хочеш передати. Я його дружина. Я точно все розповім. Як тебе звуть?
— Максим. Розумієте… Мені мама уві сні сказала, щоб я терміново передав вашому чоловікові — йому не можна їхати. Інакше його не стане.
— Максиме, що ти говориш? Яка мама?..
— Моя мама померла п’ять років тому. Але вона мені сниться. І завжди попереджає. Бабуся каже, ми з нею пов’язані… Вона мене дуже любила. Тата я ніколи не бачив. А маму — лише на фото. Але недавно вона почала часто снитися. Назвала вашу адресу. Попросила сказати лише йому…
Олена замовкла. По тілу пробігла мурашка.
— А ти знаєш, хто він для твоєї мами?
— Ні. Але вона сказала — він не має їхати. Ні в якому разі.
Олена провела хлопчика й, зачиняючи двері, відчула, як у грудях росте паніка. В містику вона не вірила… Але це було занадто конкретно.
Наступного дня Андрій виїхав. Олена намагалася заспокоїти себе роботою. А після обіду — дзвінок.
— Оленько, не хвилюйся… Зі мною все гаразд. Але… Стався дивний випадок.
— Що?! Що сталося?
— Я їхав. Слухав музику. І раптом прямо на дорогу вийшла жінка. Неочікувано. Я вивернув кермо, врізався у відбійник… А машина переді мною злетіла в повітря. Аварія. Загинули люди… Я мав бути на їхньому місці.
— Боже мій…
— Я не знаю, хто вона. З’явилася нізвідки. І зникла. Але якби не вона — мене б уже не було.
Ввечері Андрій повернувся додому.
— Ти не думаєш, що це могла бути… та жінка? Максимова мама?
— Олено… Це збіг. Якась містика.
— Ні, Андрію. Це не збіг. Я відчуваю.
Наступного дня він сказав:
— Я все зрозумів. Пригадав. П’ять років тому я йшов повз будинок. Там була пожежа. Люди стояли й боялися зайти. А я не витримав — увірвався у вогонь. Виніс хлопчика. А ось його мами вже не врятував…
Вони вирішили знайти адресу. Їх зустріла бабуся Максима.
— Так, він тут живе. Мій онук. Його мама загинула тоді, у пожежі. Ви його врятували. Я вам так вдячна… Він не все пам’ятає. Залишилися лише фото. Але вона йому сниться. А мен— Якщо хочете, ось її фотографія… Дивіться.