У нас гостювала свекруха, Ганна Михайлівна. Зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Прокидайся, Оленко, ти бачила, що у тебе на кухні коїться?!» Я зірвалася з ліжка, ще у піжамі, серце калатало, як божевільне. Мчу коридором, на ходу натягуючи старий халат, нюхаю повітря — може, щось горить? Чи газ залишили відкритим? У голові вже цілий детектив: плита палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха година. Заходжу на кухню, а там… таргани. Ціла орда рудих паразитів метушиться по столу, по тарілках, по залишках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, наче я спеціально цих комах розвела, щоб її шокувати.
«Оленко, це що, у вас завжди так?» — починає вона, і голос у неї аж дзвенить від обурення, — «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — таргани, мов у клуні!» Я стою, немов грім мене прибив, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волочила. Діти скавучали, чоловік, Олег, щось бубнів про футбол, а я просто мріяла впасти у ліжко. Хто б подумав, що ці прокляті таргани оберуть саме цю ніч для свого параду? Та й головне — звідки вони взагалі взялися? Ми ж не в якомусь занедбаному будиночку живемо, у нас квартира, все пристойно. Ну, майже пристойно.
Ганна Михайлівна, звісно, не заспокоюється. «За моїх часів, — каже, — такого б не було! Я після вечері все мила, терла, жодної крихти не залишала. А ти що? Молодь тепер лінива, тільки й знаєте, що в цих своїх телефонах сидіти!» Я киваю, ковтаю образи, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона — генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — це питання гідності. А я, бач, її підвела. Починаю метушитися: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, посуд, все, що під руку потрапляє. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Ось тут не доробила! А це що за пляма? Ти що, ніколи плиту не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не відрубати. Думаю: «Ну, Ганно Михайлівно, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, колись крихти на столі залишалися!» Але мовчу, бо знаю — сперечатися з нею марно.
Поки я воюю з тарганами, Олег, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить у кухню, бачить цей цирк, і замість того щоб допомогти, лише регоче: «О, Ленько, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк і пішов ставити чайник. А свекруха лише похитала головою: «Ось бачиш, і чоловік у тебе несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне читати. І вірно — вона сіла за стіл, уже вимитий мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали в строгості. А ви, молодих, їм волю даєте, ось і маєте — таргани на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як би дотягнути до вечора, щоб Ганна Михайлівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її напади… Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. І ось я мию, чищу, терлахи присмалюю, а вона все знає, до чого причепитися. То ложка не так лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене дві дитини, робота, весь час мов білка в колесі, а тут ще й таргани влаштували вечірку. Та й головне, звідки вони? Може, від сусідів? У нас у будинку старі труби, підвал сирий, ось вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, як у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все одно кидає: «Треба, Оленко, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся через силу, а в душі кричу: «Та відчепіться від мене!» Олег, побачивши мій стан, нарешті втручається, забирає матір на прогулянку, щоб я хоч трКоли Ганна Михайлівна повернулася з прогулянки, я вже була спокійніша, але в серці залишився присмак того, що ідеальними бувають лише побажання, а не люди.