У нас ночувала свекруха, Ганна Михайлівна. Зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Прокинься, Олю, ти бачила, що у тебе на кухні коїться?!» Я схопилася з ліжка, ще в піжамі, серце скакало, неначе божевільне. Біжу коридором, на ходу натягуючи старий халат, нюхаю — може, щось горить? Чи газ залишили відкритим? У голові вже цілий бойовик: плита палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха пригода. Заходжу на кухню, а там… таргани. Ціла орда рудих тварюк метушиться по столу, по тарілках, по залишках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, й сверлить мене поглядом, ніби це я спеціально розвела цих комах, щоб її шокувати.
«Олю, це як, у вас завжди так?» — починає вона, і голос її аж дзвенить від обурення, — «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — таргани, немов у якомусь сараї!» Я стою, мов грімом прибита, й не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волокла. Діти верещали, чоловік, Тарас, щось бурмотів про футбол, а я просто мріяла впасти у ліжко. Хто б подумав, що ці прокляті таргани виберуть саме цю ніч для власного параду? Та й головне — звідки вони взялися? Ми ж не в покинутій хаті живемо, у нас квартира, все пристойно. Ну, майже пристойно.
Ганна Михайлівна, звісно, не замовкає. «За мого часу, — каже, — такого б не було! Я після вечері все мила, терла, ані крихти не залишала. А ти що? Молодь зараз лінива, тільки й знають, що в телефонах сидіти!» Я киваю, ковтаю образи, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха — вона генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — це справа честі. А я, бач, її підвела. Починаю несамовито прибирати: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, тарілки, усе, що під руку потрапляє. Свекруха стоїть над душею, коментує: «Ось тут пропустила! А це що за пляма? Ти що, ніколи плиту не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не відчепитися. Думаю: «Ну, Ганно Михайлівно, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, колись крихти на столі лишалися!» Але мовчу, бо знаю — сперечатися з нею марно.
Поки я воюю з тарганами, Тарас, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк, і замість допомогти лише сміється: «О, Олю, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк і піш ставити чайник. А свекруха лише головою похитала: «Ось бачиш, і чоловік твій несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне. І точно — вона сіла за стіл, вже вимитий мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали у строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте — таргани на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як би дожити до вечора, щоб Ганна Михайлівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж хороша жінка, але ці її напади… Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. І ось я мию, чищу, тру, а вона все одно знає, до чого причепитися. То ложка не так лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене дві дитини, робота, весь час, як білка у колесі, а тут ще й таргани вирішили влаштувати вечірку. Та й головне, звідки вони? Може, від сусідів? У нас же в будинку старі труби, підвал сирий, ось вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, як у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все одно кидає: «Треба, Олю, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, усміююся через силу, а в душі кричу: «Та залиште мене в спокої!» Тарас, бачачи мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи перепочила. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеальну кухню й думаю: невже я й справді така погана господиня? Може, Ганна Михайлівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, як тягну на собі весь цей побут, дітей, роботу, і розумію: я стараюся. Може, не ідеально, може, не так, як за її часів, але стараюся. А таргани… Ну, з ким не буває? Завтра куплю пастки, розберуся. Але свекрусі цього не поясниш.
Коли Ганна Михайлівна повернулася з прогулянки, я вже була спокійнішою. Заварила чай, нарізала бутерброди, і ми навіть поговорили по-людськи. Вона розповідала про свої молоді роки, про те, як сама колись боротися з побутовими труднощами, і я навіть відчула до неї якусь теплоту. Але глибоко в душі все одно знала: наступного разу, коли вона приїде, я перевірю кухню тричі, перш ніж лягати спатиІ тоді я зрозуміла, що досконалість — це не коли немає тарганів, а коли є терпіння та сміх серед невдалих спроб їх перемогти.