Загадковий мішок: драма переосмислення
В приморському містечку Оріхівка, де ранковий туман лягає на дахи, а запах сосен змішується з морською солею, Максим із зусиллями дотягнув величезний білий мішок до під’їзду й втомлено видихнув.
“Ну й тяжке ж це!” — пробурмотів він, кинувши погляд на свій вантаж.
Втерши піт з чола, він набрав код квартири на домофоні.
“Максунчику, це ти?” — почувся голос тещі, і Максим потягнув мішок до ліфта.
Затягнувши вантаж прямо на кухню, він поставив його біля столу.
“Максиме, що це в тебе?!” — здивовано скрикнула Надія Михайлівна, підозріло озираючи зятя.
Максим лукаво примружив око.
“Зараз побачите!” — сказав він і почав викладати вміст мішка на стіл.
“Боже, Максе, нащо стільки?!” — здивувалася теща, її очі стали круглі від побаченого.
До знайомства з Максимом Надія Михайлівна вважала себе взірцем ощадливості. Її донька Оленка теж так думала, але страждала через це.
“Оленко, поклади цей порошок назад! — командувала Надія Михайлівна в магазині. — Бери той, що поруч, він удвічі дешевше! Можна й із запасом взяти!”
“Мамо, та він же гірший…” — заперечувала Оленка.
“Нічим не гірший, просто його не рекламують! Порошок — він скрізь порошок! Ну чого ти така наївна?”
Оленка, бурмочучи про скупого, що платить двічі, ставила пакет назад і брала мамин вибір.
Якщо з порошком вона мирилася, то з одягом було складніше.
“Мамо, дивись, мені йде?” — Оленка показувала нову спідницю.
“Знов нова? Скільки коштує?” — хмурилася Надія Михайлівна.
“Та яка різниця! — сердилася Оленка. — Я сто років нічого не купувала! Головне, що пасує!”
“А від ціни залежить! — теща схрестила руки, свердлила доньку поглядом.
Оленка називала ціну, знаючи, що буде далі.
“От тобі й на! Шматок тканини стільки не вартий! — обурювалася мати.
“Мамо, ну годі! За такі гроші зараз нічого не купиш! Я хочу гарно виглядати, я й так усе доношую! — намагалася захиститися Оленка.
“Гарно можна виглядати й дешевше! — рішуче відрізала Надія Михайлівна.
Усі аргументи про якість тканини та ідеальну посадку були марні.
“Мамо, чому ти така скнара? Ми ж не жебраки! — не витримувала Оленка.
“Ось тому й не жебраки, що я вмію економити й робити запаси! А ти в батька — марнотратниця! — відповідала мати.
Оленка замовкала, згадуючи, як батьки розлучилися. Скандали, поділ майна, суперечки про аліменти — усе це зробило ощадливу Надію Михайлівну справжньою скнарою.
У студентські роки Оленка нікого не кликала додому. Мати сприймала гостей як зайві витрати.
“Не розумію цих посиденьок! — бурчала вона. — Збираються, їдять, п’ють, базікають, а господиня потім миє посуд і холодильник знов наповнює!”
Оленка намагалася пояснювати, але згодом махнула рукою — мати не слухала. Після інституту вона влаштувалася на роботу і зустріла Максима.
“Мамі він не сподобається, — відразу зрозуміла Оленка.
Максим не мав нічого з того, що цінувала Надія Михайлівна: ні квартири, ні багатих батьків, ні спадщини. Звичайний офісний працівник, але з амбіціями. А амбіції, як вважала теща, руками не потрогаєш. Оленка довго відтягувала знайомство, але Максим заговорив про весілля, і довелося наважитися.
“Максе, мама в мене… особлива, — почала Оленка. — Дуже ощадна.”
“Це ж добре, — знизав плечима він.
“Ні, ти не зрозумів. Вона… скнара, яких світ не бачив! Рахуватиме кожен твій шматок за столом. Будь готовий терпіти. Після весілля знімемо квартиру, а мама нехай далі копить.”
“Дурниці! — усміхнувся Максим. — Впораємося. А знаєш, краще жити з нею. На своє житло ми не накопиНадія Михайлівна, звівши очі на шафу, забиту милом, раптом усміхнулася й прошепотіла: “А може, і справді варто почати жити, а не копити?”.