«Це не гостинниця!» — брат чоловіка оселився в нас, а я не можу його вигнати
Два роки тому ми з чоловіком нарешті переїхали до своєї квартири. Невеликої, але своєї. Правда, належала вона його родині, а до нас багато років у ній жив його старший брат — Богдан. Сказати, що я була в захваті від цього факту — означало б збрехати. Але я розуміла: родина — це важливо, треба поважати. Намагалася прийняти, не лізти в стосунки, бути «розуміючою».
Проте в Богдана було одне «але» — він дратував мене з самого початку. Тридцять п’ять років, а людина й дня по-справжньому не пропрацювала, сиділа на шиї у матері й поводилася так, ніби всі йому щось винні. Мудрував, повчав, уявляв себе філософом. А сам — ледар, яких ще пошукати.
Коли ми заїхали, Богдана в квартирі не було — він поїхав до Варшави, де нібито «навчався» і хотів залишитися жити. Свекруха дозволила нам робити з квартирою що завгодно: ремонт, меблі — все на наш розсуд. Вона й сама казала, що Богдан туди більше не повернеться. Та й чесно — там жити було неможливо. Це навіть не житло було, а леговище сіре, прокурене, у пилу та плямах.
Шпалери брудно-коричневого кольору, стеля в розводах, диван з пружинами, що лізуть назовні. Враження, що тут жили не люди, а… ну, не знаю хто. У кожній щілині — сміття, запах — як у старій курилці. Ми з чоловіком цілий день виносили пакети з барахлом, потім кілька тижнів спали на матраці та їли на коробках. Зате потім — нові меблі, світлі стіни, затишок, тепло. Квартира заграла, стала справжнім домом.
І ми два роки жили спокійно. Без зайвих гостей, без голосних скандалів. Я вже почала забувати, хто такий Богдан. Але одного дня свекруха подзвонила — тремтячим голосом, майже шепотом: «Богдан повертається. Там у нього все не склалося».
Чоловік тоді відреагував спокійно. Мовляв, брату не пощастило — буває. Але через кілька днів свекруха перетелефонувала: «Він не до мене поїде, а до вас. Я пропонувала, він відмовився. У мене село, а йому, бачите, у місто треба». У її голосі була втома. Вона розуміла, що робить незручно, але, мабуть, іншого виходу не було.
Богдан приїхав. З сумкою, з цигарками, зі звичками. У нас дітей поки немає, місця небагато, але кухню віддали під його розкладачку. Я тоді думала, що він на тиждень-другий. Помилялася. Він облаштувався «надовго».
І почалося. Брудні тарілки у раковині. Сліди від взуття — скрізь, навіть на килимі біля ліжка. Попільничка на кухні — повна. Вікна не відкрити — прокурено так, ніби у підвалі. І головне — цей тон: «Навіщо ти стільки м’яса купуєш? Треба економити». «Ти неправильно полиці миєш». «Пральний порошок — дорогий, навіщо він тобі».
Він, який ніколи не працював, тепер мене вчить, як жити. А я терплю. Чоловіка відправляють у відрядження — на три місяці. А мене залишають з цим… сусідом.
Я намагалася пояснити чоловікові. Казала, що мені важко, що я не хочу жити під одним дахом із чужим чоловіком, який навіть дякую не скаже за вечерю. Але він лише зітхає: «Це ж брат. Він зараз у складній ситуації. Потерпи».
А я вже не можу. Це мій дім. Це моє повітря, мій простір. Я прибираю, готую, доглядаю за порядком. А він просто живе — ніби так і має бути. Я не хочу виглядати істеричкою перед чоловіком. Але я — не домробітниця і не господиня хостелу. У нас не комуналка.
Що мені робити? Мовчки терпіти бруд, цигарки, повчання? Чи наполягати на своєму й ризикувати сімейним спокоєм? Мені страшно, що, намагаючись зберегти мир у домі, я втрачу саму себе.