Колись, коли Яринці виповнилося всього шість, її світ розколовся на двоє. Одного звичайного вечора батько зібрав речі та вийшов із квартири. Не на роботу. Не до магазину. А назавжди. Тоді вона ще не розуміла, що означає те страшне доросле слово «розлучення». Просто з того моменту він більше не повертався. Не обіймав. Не цілував у маківку перед сном. Не казав: «Я поряд».
Здавалося б — історія, як у багатьох. Звичайна. Сучасна. Але для однієї маленької дівчинки це був кінець світу, бо вона вирішила: це вона винна. Вона їсть. Її треба одягати. Скоро до школи — а це витрати. А мама втратила роботу, і бідний батько вже не витримав… стомився тягнути їх обох.
— Мамо, а якщо я їстиму менше, тато повернеться? Я можу їсти тільки в садочку… — із надією прошепотіла дівчинка, дивлячись блакитними очима в обличчя матері.
Жінка пригорнула дитину до грудей і заплакала. Плакала довго, а Яринка — їла все менше і менше. Тільки батько так і не повернувся.
Перше вересня. Яринка йде до школи. Вперше — у перший клас. Білосніжна блузка, чорна спідничка, піджачок і два величезні банти, як у ляльок із вітрин. Вона стояла перед дзеркалом і думала: «Якби тато побачив мене зараз, він би обов’язково повернувся. Адже хто ж відмовиться від такої гарної донечки?»
Мама тримала її за руку, в іншій — букет для вчительки. Дівчинці було одночасно і страшно, і радісно. Але все це затьмарювала одна, майже відчайдушна надія: тато прийде. Він мусить прийти. Сьогодні він не може не прийти.
— Яринко, чого ти все озираєшся? Не бійся, я поряд, — тихо сказала мама.
Але дівчинка не боялася. Вона шукала. Шукала батька в натовпі. Шукала поглядом, серцем, диханням. Шукала, бо вірила: він тут. Просто вона його не бачить. Може, і він її не бачить. А вона ж у першому ряду — він точно повинен був помітити!
Коли лінійка закінчилася, і першокласників повели до класу, Яринка з усіх сил трималася, щоб не розплакатися. Вона так старалася — і даремно. Чи ні? А раптом він все-таки бачив? Просто не підійшов?
— Тато чекає на нас вдома? — запитала вона в мами по дорозі.
— Не знаю, доню… — із важкістю в голосі відповіла жінка.
Але Яринка бігла додому попереду матері. Вона була впевнена: він там. Відчинила двері… і побачила пусту квартиру. Тільки тоді заплакала. По-справжньому.
Мама гладила її по волоссю, пояснювала, що, можливо, батька не відпустили з роботи. Але сама давно знала: він не прийде. Він не прийшов і тоді, коли вона сама пішла до нього, благаючи:
— Олександре, я нічого від тебе не прошу. Але Яринка чекає. Вона вірить. Прийди хоча б раз. Поговори з нею.
— Прийти? — відмахнувся він. — Це ж треба з подарунком, з квітами… А в мене грошей немає. Не треба дитині брехати.
— Щоб ти подавився своїми грішми… — прошепотіла мати Яринки, виходячи і грюкнувши дверима.
Дівчинка росла. Тиха, слухняна, старанна. Без істерик, без скарг, без зайвих питань. Тільки старалася — до виснаження старалася — бути хорошою. Вчилася на відмінно. Не тому, що прагнула успіху. А тому, що десь у глибині душі сподівалася: «Ось зараз він дізнається, як я добре вчуся, і прийде. Посміхнеться. Погладить по голові. Скаже, що пишається мною».
Але він не приходив.
— Мамо, давай запросимо його на мій день народження? Я не хочу подарунків. Нехай просто прийде…
Мати не відповідала. А Яринка зачинялася в кімнаті й плакала. Бо знала: не прийде.
Вона закінчила школу із золотою медаллю. Випускний вечір — свято, яке мало стати гордістю для всієї родини. Сукню пошито, бабуся з дідусем приїхали із села. Але за дві години до початку урочистостей вона сіла на лавочку біля будинку, де жив батько. Хотіла запросити. Хотіла показати, якою вона тепер. Хотіла, щоб він хоча б раз сказав: «Прости мене, доню. Я пишаюся тобою».
Він вийшов із під’їзду. Сумка на плечі, погляд ковзає по перехожих. Повз. Навіть не впізнав.
— Тату! — вигукнула вона. — Це я! Яринка!
Він обернувся. Секунда паузи.
— Виросла, — холодно кинув він.
— Я школу закінчила. Із медаллю. До Києва вступати збираюся…
— У мене грошей немає. Не сподівайся.
— Я не за грішми… Я хотіла запросити тебе на випускний…
— І— І що мені там робити?
