Ще коли Марійці виповнилося шість, її світ розколовся навпіл. В один із звичайних вечорів батько зібрав речі й вийшов з квартири. Не на роботу. Не до магазину. Назавжди. Тоді вона ще не розуміла, що означає жорстоке доросле слово «розлучення». Просто з того моменту він більше не повертався. Не обіймав. Не цілував у потилицю перед сном. Не говорив: «Я тут».
Здавалося б — історія, як у багатьох. Звичайна. Звичайно ж, сучасна. Але для однієї маленької дівчинки це був кінець світу, бо вона вирішила: це вона винна. Вона їсть. Її треба вдягати. Незабаром до школи — а це витрати. А мама втратила роботу, і бідний тато більше не витримав… стомився тягнути їх обох.
— Мамо, якщо я їстиму менше, тато повернеться? Я можу їсти тільки в садочку… — із надією прошепотіла дівчинка, дивлячись блакитними очима в обличчя матері.
Жінка пригорнула дитину до грудей і заплакала. Плакала довго, а Марійка — їла все менше і менше. Та батько так і не повернувся.
Перше вересня. Марійка йде до школи. Вперше — у перший клас. Білосніжна блузка, чорна спідничка, жакет і два величезні банти, як у ляльок із вітрин. Вона стояла перед дзеркалом і думала: «Якби тато побачив мене зараз, він би обов’язково повернувся. Адже хто ж відмовиться від такої гарної донечки?»
Мама тримала її за руку, в іншій — букет для вчительки. Дівчинці одночасно було страшно і радісно. Але все це затьмарювала одна, майже відчайдушна надія: тато прийде. Він мусить прийти. Сьогодні він не може не прийти.
— Марійко, чого ти все озираєшся? Не бійся, я поруч, — тихо сказала мама.
Але дівчинка не боялася. Вона шукала. Шукала батька в натовпі. Шукала поглядом, серцем, подихом. Шукала, бо вірила: він тут. Просто вона не бачить. Може, і він не бачить її. А вона ж у першому ряду — він точно міг помітити!
Коли лінійка закінчилася, і першокласників повели до класу, Марійка всіма силами стискала кулачки, щоб не розплакатися. Вона так старалася — і даремно. Чи ні? А раптом він таки бачив? Просто не підійшов?
— Тато чекає нас вдома? — запитала вона в матері по дорозі.
— Не знаю, донечко… — з важкістю в голосі відповіла жінка.
Та Марійка бігла додому попереду матері. Вона була впевнена: він там. Відчинила двері… і побачила порожню квартиру. Тільки тоді заплакала. По-справжньому.
Мама гладила її по волоссю, пояснювала, що, можливо, батька не відпустили з роботи. Але сама вже давно знала: він не прийде. Він не прийшов і тоді, коли вона сама пішла до нього, благаючи:
— Олександре, я нічого від тебе не хочу. Але Марійка чекає. Вона вірить. Прийди хоч раз. Поговори з нею.
— Прийти? — відмахнувся він. — Це ж треба з подарунком, з квітами… А грошей немає. Не треба дитині брехати.
— Щоб ти подавився своїми грішми… — прошепотіла мати Марійки, виходячи й грузко зачиняючи двері.
Дівчинка росла. Тиха, слухняна, старанна. Без істерік, без нарікань, без зайвих запитань. Тільки старалася — до знемоги старалася — бути хорошою. Вчилася на відмінно. Не тому, що прагнула успіху. А тому, що десь у глибині душі сподівалася: «Ось зараз він дізнається, як я добре вчуся, і прийде. Посміхнеться. Погладить по голові. Скаже, що пишається мною».
Але він не приходив.
— Мамо, давай запросимо його на мої іменини? Я не хочу подарунків. Хай просто прийде…
Мати не відповідала. А Марійка зачинялася в кімнаті й плакала. Бо знала: не прийде.
Вона закінчила школу із золотою медаллю. Випускний вечір — свято, яке мало стати гордістю для всієї родини. Сукню пошили, бабуся з дідусем приїхали з села. Але за дві години до початку вона сіла на лавочку біля будинку, де жив батько. Хотіла запросити. Хотіла показати, яка вона тепер. Хотіла, щоб він хоч раз сказав: «Прости мене, донечко. Я пишаюся тобою».
Він вийшов із під’їзду. Сумка через плече, погляд ковзає по перехожих. Повз. Навіть не впізнав.
— Тату! — вигукнула вона. — Це я! Марійка!
Він обернувся. Секунда паузи.
— Виросла, — холодно кинув він.
— Я школу закінчила. Із медаллю. До Києва збираюсь…
— Грошей у мене немає. Не сподівайся.
— Я не за грішми… Я хотіла запросити тебе на випускний…
— І що мені там робити?
Вона більше не слухала. Бігла геть. Сльози душили. Саме тоді, стоячи на самоті на перехресті, Марійка зрозуміла: її дитинство закінчилося.
Вона закінчила університет. Повернулася в рідне місто — мати важко захворіла. Влаштувалася за фахом, зустріла Юрка. Чесного, доброго. Вийшла заміж. Народила дочку. Потім другу. Слово «тато» вона викреслила із серця. Більше ніколи не згадувала.
Сьогодні їй — тридцять. Кругла дата. Субота. У квартиріВін стояв під дверима ще хвилину, потім повільно пішов геть, так і не обернувшись.