Святкувався рік, як Оксана Михайлівна пішла зі світу. Для Михайла Івановича це був удар, від якого він так і не оговтався. Робота в конторі рятувала – хоч зарплата й була маленькою, зате відволікала від думок. Вечорами він бродив вулицями Львова, відтягуючи повернення до порожньої хати. Колишній затишок зник, а високі стелі тільки посилювали відчуття самотності.
Діти – Наталка та Андрій – навідувалися рідко, а потім і зовсім перестали. Здавалося, разом із матір’ю зник і останній місток, що їх пов’язував. Михайло Іванович ловив себе на тому, що шукав у натовпі знайомі обличчя. Але люди поспішали своїми справами, і біль у серці ставав все гіршим – не від хвороби, а від порожнечі.
Якось у двері постукала Наталка. Не з питанням про здоров’я, а з холодним поглядом. Візити дочки тепер завжди зводилися до одного.
– Тату, ну скільки можна? Чотири кімнати – для тебе одного! Продай цю хату, візьми двокімнатну. Гроші віддаси мені – нам треба поганати іпотеку, дітям потрібна кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли, слова застряли в горлі.
– Наталко, це ж наш з мамою дім… Я не можу просто…
Донька різко підвелася.
– Ти своє вже прожив, тату. Подумай хоча б про нас, – пролунало з її губ.
– А ти скажи – коли ще прийдеш? – прошепотів він.
Вона вже стояла в дверях. Обернулась:
– Після твоєї смерті.
Двері грюкнули. Звук розійшовся по хаті, ніби постріл. Михайло Іванович сидів у тиші, не маючи сили рухнутись. Потім, зібравшись із думками, подзвонив синові.
– Андрію, поговори зі мною… Вона була, знову про хату… Я не хочу її продавати.
На тому кінці провинувся зідх.
– Тату, ну а що ти хочеш? Ти один, а хата велика. Мені теж гроші не завадили б – машину треба міняти. Продавай, не жадій.
– А ти коли приїдеш? – спитав він із останньою надією.
– Якщо продаси – приїду.
Він не став слухати далі. Взяв пальто і вийшов. Вага на душі розривала груди. Повітря наче згустилося. Дійшов до лавки біля ставка в парку, сів, опустив голову. Серце билось повільно, важко… А потім зупинилося.
Михайло Іванович помер самотньо – під сивим небом, серед дерев, із телефоном у кишені. Ніхто його не шукав, не чекав, не любив. Серце не витримало не зради – байдужості. Він був потрібен лише як власник житла.
А через день у хаті знову грюкнули двері. Прийшла Наталка – з ключами. І Андрій – на новій машині. У кімнатах пахло пилом і самотністю. А на столі лежало старе фото – де вони всі разом. З мамою. З татом. Єдині.
Щастя не виміряти метрами. Воно витікає крізь пальці, коли його рахують грошима.
(Щоденник Михайла Івановича)