Миколо Тарасович втратив дружину лише півроку тому. Разом із нею пішла остання опора у його житті. Він продовжував ходити на роботу — не через необхідність, а щоб відчувати хоч якийсь сенс. Робота була його рятівним кругом, місцем, де він міг сховатись. У звичайній рутині днів він знаходив заспокоєння, хоч і тимчасове. Вечорами все частіше блукав вулицями — просто йшов, не маючи бажання повертатись у порожню, холодну квартиру. Дім без дружини перетворився на глуху коробку, де луна його кроків лунала страшніше за тишу.
Діти — донька та син — відвідували його рідко. Все рідше. А потім майже зовсім. Здавалось, зі смертю матері зникло і те, що хоч якось утримувало сім’ю разом. Миколо Тарасович боявся самотності, але ще більше — того, що став для власних дітей лише непотрібним дідом.
Він все частіше ловив себе на тому, що шукав серед перехожих знайомі обриси. Вдивлявся в обличчя, сподіваючись, що хтось зупиниться, привітається, обійме. Але люди проходили повз. І серце боліло все сильніше — якщо не від хвороби, то від порожнечі.
А потім прийшла вона — Оксана, його донька. Прийшла не з турботою, не з теплом, а з холодним розрахунком у погляді. Її візити завжди були швидкими, без емоцій, і кожен раз зводились до однієї й тієї ж розмови — про квартиру. Цього разу вона не стала тягнути.
— Тату, ну скільки можна? Ти живеш у великій хаті один! Це ж безглуздя. Продай, купи собі маленьку, а гроші віддай мені — у нас іпотека, діткам потрібна кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли. Слова застряли в горлі.
— Оксанко, ти ж розумієш, це наш з мамою дім. Я не можу просто так взяти і… — він не договорив.
Донька різко підвелась.
— Ти своє вже прожив, тату. Подумай хоч раз про нас, — голос її тремтів від роздратування.
— А ти подумай, коли ще завітаєш? — запитав він тихо, майже шепотом.
Вона вже була біля дверей. Обернулась і кинула:
— Після твоєї смерті.
Двері грюкнули. Глухий удар прокотився квартирою, немов постріл. Миколо Тарасович довго сидів у тиші, не маючи сили рухатись. А потім, зібравшись із духом, набрав номер сина.
— Іване, поговори зі мною. Вона приходила… знову про хату… Я не хочу її продавати, — голос його тремтів.
На тому кінці проводу пролунав зітхання.
— Тату, ну а чого ти хочеш? Ти сам, квартира велика. Якщо чесно, я теж не відмовився б від допомоги. У мене старий автомобіль, хочу новий. Продавай, не жадій.
— А ти коли приїдеш? — із надією перепитав він.
— Якщо продаси квартиру — приїду.
Він не дослухав. Просто поклав слухавку. Взяв із вішалки плащ і вийшов із дому. Вага всередині розпирала груди. Здавалось, повітря стало густим, важким. Він ішов, не дивлячись по сторонам, поки не знайшов порожню лавку біля ставка. Сів. Схилив голову. Серце билося повільно, з натугою. А потім… просто зупинилось.
Миколо Тарасович помер самотнім. Серед дерев, під сіним небом, з телефоном у кишені. Ніхто його не чекав. Не шукав. Не любив. Його серце не витримало не зради — байдужості. Він був не потрібен ні як людина, ні як батько. Лише як власник квадратних метрів.
А через день у квартирі знову грюкнули двері. Прийшла Оксана — з ключами. З очима, повними не сліз, а розрахунку. І Іван — із новим авто під вікнами. У хаті пахло пилом і самотністю. А на столі — стара фотографія. Де вони всі разом. З мамою. З татом. Щасливі. Ще тоді.
Але щастя, як і любов, зникає. Якщо його міряти метрами та гривнями.