Мені шістдесят. Я живу сама. І такої старості я точно не очікувала.
Я мати двох дорослих, гарних і розумних дітей — сина та доньки. У мене п’ятеро онуків, різного віку, всі живуть у одному місті. Але попри таку велику родину, кожне свято я зустрічаю на самоті. Та й не лише свята — самотність стала моїм вічним супутником.
Поки був живий мій чоловік, я не відчувала цієї порожнечі. Нам вистачало одне одного. Разом ми зустрічали й Новий Рік, і Різдво — без метушні, без галасливих застіль, але з теплом, усмішками та якоюсь особливою щирістю. Він був моєю опорою, стіною, об яку можна було схилитися в будь-яку хвилину. Але коли його не стало, я ніби провалилася у тишу. І з кожним роком ця тиша ставала все голоснішою.
Найважче — у грудні. Час, що мав би бути сповнений світлом, сміхом, запахами кориці та ялинових гілок, для мене перетворюється на крижане нагадування: я самотня. Мої діти… вони дзвонять. Інколи. Але бувають роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання можуть прийти і другого, і третього січня. І все одно я посміхаюся крізь біль, роблю вигляд, що не помітила запізнення. Ніби все гаразд.
Але глибоко в душі я знаю: я більше нікому не потрібна. Ні як жінка, ні як мати, ні як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між своїми «важливими» справами. А колись я була для них усім. Я пірала, годувала, лікувала, сиділа вночі біля ліжечка. Я жила їхнім життям. А тепер їхні життя проходять повз мене.
Я розумію — у них свої родини, свої клопоти. Але чому в цих клопотах нема місця для мене? Чому кожного разу, коли я прошу їх приїхати на Різдво чи Новий Рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, в нас уже плани»? А я ж не прошу багато — лише один вечір за спільним столом, де могла б приготувати улюблені палянички, зварити пахучій узвар, накрити, як у найкращі роки.
Я завжди мріяла, що з віком мій дім наповниться голосами, дитячим сміхом, шелестом подарункового паперу, запахом домашнього печива та дзвоном посуду. Уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимуся, бурчатиму на галас, але в душі відчуватиму себе живою. Потрібною.
Але цього не сталося. І з кожним роком все очевидніше: мрії так і залишаться мріями. Іноді мені здається, що я більше не існую для них як людина. Я — зручна функція, яку можна активувати, коли потрібно когось замінити чи попіклуватися про дітей, але не як особистість. Не як жінка. Не як мати.
Я не кажу про це дітям. Не тому, що боюся, — а тому, що знаю: вони не зрозуміють. Скажуть, що я перебільшую. Що «усі мами інколи сумують». Що «це вік». А мені важкий не вік. Важка порожнеча в очах, коли дивишся на вхідні двері й розумієш — вони не відчиняться.
Можливо, колись вони зрозуміють. Коли самі постарішають. Коли озирнуться — і раптом побачать, що ті, хто колись були поруч, давно зникли. Я не бажаю їм цього, ні. Але боюся, що для мене це розуміння вже буде запізнілим.
І ось зараз, напередодні Нового Року, я знову прикрашаю хату сама. Вішаю гірлянди, які ніхто не побачить. Ставлю ялинку, під яку ніхто не покладе подарунків. Готую салат, який потім три дні їстиму сама. І мовчки ковтаю сльози.
Може, хтось із жінок, що це читають, мене зрозуміє. Може, хтось теж на самоті ставить свічку на святковий стіл і сподівається, що наступного року все буде інакше. Що зателефонують. Що приїдуть. Що згадають.
А якщо ви — син чи донька… просто подзвоніть своїй мамі. Не завтра. Сьогодні. Бо може статися так, що завтра вона вже не чекатиме.