Мені шістдесят. Я мати двох дорослих, розумних і гарних дітей — сина та доньки. У мене п’ятеро онуків, різного віку, усі живуть у Києві. Але незважаючи на таку велику родину, кожне свято я зустрічаю сама. Та й не тільки свята — самотність стала моїм постійним супутником.
Коли був живий мій чоловік, я не відчувала цієї порожнечі. Нам вистачало одне одного. Разом зустрічали й Новий рік, і Різдво — без метушні та шумних застіль, але з теплом, посмішками і якоюсь особливою щирістю. Він був моєю опорою, стіною, на яку можна було спертися в будь-яку мить. А коли його не стало, я ніби провалилася у тишу. І з кожним роком ця тиша ставала все голоснішою.
Особливо важко буває у грудні. Час, що мав би бути сповнений світлом, сміхом, запахом меду та хвойних гілок, для мене перетворюється на холодне нагадування, що я сама. Мої діти… вони дзвонять. Іноді. Бувають роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання можуть надіслати і другого, і третього січня. І все одно я посміхаюся крізь біль, роблю вигляд, ніби не помітила запізнення. Ніби все гаразд.
Але глибоко в душі я розумію — я більше не потрібна. Не як жінка, не як мати, не як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між своїми «важливими» справами. А колись я була для них усім. Прала, годувала, лікувала, сиділа ночами біля ліжечка. Жила їхнім життям. А тепер їхнє життя проходить повз мене.
Я розумію — у них своя родина, свої клопоти. Але чому в цих клопотах немає місця для мене? Чому кожного разу, коли я запрошую їх до себе на Різдво чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, в нас уже плани»? А я ж не прошу багато — лише один вечір. Один вечір за одним столом, де я б могла спекти улюблені паляниці, зварити духмяний узвар, накрити, як у найкращі роки.
Я завжди мріяла, що з віком мій дім буде наповнений дитячим сміхом, шелестом подарункового паперу, ароматом домашнього печива та дзвоном тарілок. Уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимусь, буркотітиму через галас, але в душі відчуватиму себе справжньою. Потрібною.
Але цього не сталося. І з кожним роком усі чіткіше: мрії так і лишаться мріями. Іноді мені здається, що я більше не існую для них як людина. Я — лише зручна функція, яку можна активувати, коли треба когось підмінити чи посидіти з дітьми. Але не як особистість, не як жінка, не як мати.
Я не кажу про це дітям. Не тому, що боюся, а тому, що знаю — не зрозуміють. Скажуть, що я перебільшую. Що «усі мами інколи сумують». Що «це вік». А мені не важко через вік. Важка порожнеча в очах, коли дивишся на вхідні двері і розумієш — вони не відчиняться.
Може, колись вони зрозуміють. Коли самі постарішають. Коли озирнуться — і раптом побачать, що ті, хто колись був поряд, давно зникли. Я не бажаю їм цього, ні. Але боюся, що для мене тоді це розуміння вже запізниться.
І от зараз, напередодні Нового року, я знову прикрашаю квартиру сама. Розвішую гірлянди, які ніхто не побачить. Ставлю ялинку, під яку ніхто не покладе подарунків. Готую салат, який потім їстиму три дні. І мовчки ковтаю сльози.
Може, хтось із жінок, що читатиме це, зрозуміє мене. Можливо, хтось теж самотою ставить свічку на святковий стіл і сподівається, що наступного року все буде інакше. Що подзвонять. Що приїдуть. Що згадають.
А якщо ви — син чи донька… просто подзвоніть своїй мамі. Не завтра. Сьогодні. Бо може статися так, що завтра вона вже не чекатиме.