«Ні, мамо. Ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні наступного року» — історія, коли терпець урвався остаточно.
Я довго думала, як розпочати цю розповідь, але в голові крутилися лише два слова: нахабство і мовчазна згода. Одне — від свекрухи, друге — від чоловіка. А посередині — я. Жінка, яка намагалася бути чемною, вихованою, толерантною. Поки одного дня не усвідомила: якщо далі мовчати, то від «нашого» дому залишиться лише порожня коробка.
Я не розумію, як можна просто увійти в чужий дім і забрати чужі речі — наче вони твої. Моя свекруха робила саме так. Усе заради… своєї доньки. Сестри мого чоловіка.
Кожен її візит закінчувався тим, що з морозилки зникало м’ясо, з плити — ціла каструля котлет, а одного разу вона забрала навіть мій новий випрямлювач для волосся. Я його ще навіть не встигла використати — просто взяла. Бо, як з’ясувалося потім, «у Софійки хвилясті волосся, а ти все одно вдома сидиш».
Я терпіла. Стискала зуби. Пояснювала чоловікові. Він розводив руками. Казав: «Та це ж мама, вона не зі зла. Купимо нове».
Але остання крапля трапилася напередодні нашої п’ятої річниці весілля. Ми з чоловіком вирішили відсвяткувати його по-особливому — сходити в ресторан, як у добрі старі часи. Я заздалегідь обрала сукню. Залишалося лише купити підходящі туфлі. І я купила. Красиві, дорогі, про які мріяла ще з минулого літа. Залишила їх у коробці у спальні — хотіла одягнути у святковий день.
Але все пішло не за планом.
Того дня я затрималася на роботі й попросила чоловіка забрати доньку з садка. Він погодився. Але згодом виявилося, що в нього теж знайшлися термінові справи, і він подзвонив мамі. Віддав їй ключі від квартири, щоб вона забрала Софійку й посиділа з нею у нас.
Коли я повернулася додому, першим ділом зайшла у спальню. І завмерла. Коробки з туфлями не було.
— Вікторе, де мої нові туфлі? — спитала я, вже передчуваючи відповідь.
— А звідки мені знати? — знизав плечима він.
— Тут була твоя мама?
— Так, вона забрала Софійку, трохи посиділа й пішла.
— А ключі? — я намагалася говорити спокійно.
— Я їй віддав. Ну а що було робити?
Я взяла телефон, набрала її номер. Вона відповіла відразу.
— Добрий вечір, — почала я стримано. — Впевнена, ви знаєте, чому я дзвоню.
— Ні, не знаю, — без жодного смутку відповіла свекруха.
— Де мої нові туфлі?
— Я віддала їх Софійці. У тебе й так забагато взуття. А в неї якраз на випускний нічого вдягти.
Після цих слів вона просто… поклала слухавку. Без сорому. Без вибачень. Просто клац — і гудки.
Чоловік, як завжди, сказав: «Купимо тобі інші, ну чого ти так? Це ж мама».
Я підвелася. Взяла його під руку. Повела у торговий центр. І там, стоячи перед вітриною, вибрала саме ті, які місяцями бачила лише в інтернеті — туфлі, від ціни на які в нього, здавалося, мало серце не зупинилося.
— Наташко, це ж половина моєї зарплати! — видихнув він, побачивши цінник.
— Ти сказав — купимо. З— Отже, купуємо, — сказала я рішуче, і в його очах нарешті промайнуло розуміння.