“Мати віддала нам єдине житло, а дружина перетворила моє життя на пекло” — як я побачив її справжнє обличчя після весілля
Я ніколи не був багатієм, не носив модних брендів та не їздив на іномарках. Виріс у звичайній робітничій родині в Чернігові. Батько помер, коли я ще був підлітком, і мати з того часу тягнула нас обох на собі. Днями торгувала на ринку, ночами підробляла прибиральницею в місцевому супермаркеті. Усі гроші йшли на їжу, комунальні та, найголовніше — на мою освіту. Вона мріяла, щоб у мене була інша доля. Світла. Спокійна. Успішна.
На другому курсі університету я закохався. Безкогезно. Безрозсудно. Її звали Софійка. Красуня, перша красуня на всій кафедрі. Висока, яскрава, з упевненістю у голосі, від якої у хлопців підгиналися коліна. Вона навіть звання “Міс університет” того року отримала.
Я не очікував, що вона колись взагалі погляне в мою сторону. Але одного разу на іспиті з економіки вона сіла поряд. Щось не знала, попросила підказати. Я допоміг. Потім — ще раз. Потім — знову. І так закрутилося. Допомагав їй з рефератами, курсовими, готував шпаргалки. А потім вона запросила мене в кіно. Сказала, що хоче подякувати. Я не вірив своєму щастю.
Через рік я зробив їй пропозицію. Софійка погодилася. І я був упевнений, що це — вершина мого щастя. Нам здавалося, що все попереду. Але вже тоді почалися перші дзвіночки. Її батьки поставилися до мене холодно. Сказали прямо, що донька могла обрати когось “заможнішого”. Я промовчав. Адже ми ж не через гроші любимо, правда?
Після весілля у нас не було власного житла. І тоді мати, моя бідна мати, запропонувала нам переїхати у квартиру, яку нещодавно отримала у спадок від тітки. Сама вона повернулася в село, до старого дому, де минуло її дитинство. Вона сказала: “Мені вже під шістдесят, мені там спокійніше. А ви тут почнете своє життя”.
Софійка не була в захваті від квартири, але все ж погодилася. Її батьки подарували їй на весілля новенький автомобіль. Це був подарунок особисто їй — про це вона не забувала нагадувати. Коли я одного разу попросив підвезти мене до матері — всього 20 кілометрів — вона холодно кинула:
“Я тобі що, таксистка? Хочеш — їзди автобусом. Я в твою глушину не поїду.”
З того часу я їздив сам. Раз на тиждень, без пропусків. Привозив продукти, ліки, допомагав по господарству. Мати ніколи не просила. Але я знав, що їй важко. Пенсії ледь вистачає.
А Софійка собі ні в чому не відмовляла. По магазинам — будь ласка. На вечірки до подруг — завжди. Але коли я просив поїхати разом до мого кузена чи на день народження маминої подруги, починалася істерика. Якщо наполягав — спав на підлозі, на матраці. Без слів, без пояснень.
Поступово почала звинувачувати мене в тому, що я “занадто багато витрачаю на матір”.
“Ти на мені одружився чи на своїй матусі? Годі їй гроші носити! Вона стара, нехай сидить і не втручається!” — одного разу випалила вона під час вечері.
Я дивився на неї і не пізнавав. Де та ніжна, життєрадісна дівчина, з якою я бігав у кіно та пив каву між парами? Її місце зайняла холодна, розрахункова жінка, для якої все мірялося “вигідно — невигідно”.
Коли я пояснив, що мати хвора, що їй потрібні ліки, що без моєї допомоги вона не впорається — Софійка встала і сказала:
“Або вибирай мене, або нехай сама викручується. Піду — не пожалкуЯ повернувся до мами, і тепер у нашому домі знову відчувається справжня любов і тепло.