Свекруха все життя боготворила своїх дочок. А тепер доглядати за нею на старість доведеться мені.
У неї було троє дітей. Мого чоловіка, Тараса, вона народила останнім. І, здавалося, він завжди був для неї зайвим. Уся її любов дісталася двом старшим донькам — Олені та Марійці. Їм вона допомагала у всьому: з ремонтом, дітьми, покупками, боргами. А нас з Тарасом ніби й не було.
За вісім років шлюбу ми не отримали від неї ані крихти допомоги. Ніяких подарунків, дзвінків, візитів. Нас не запрошували на родинні святкування, дні народження онуків, навіть на власний ювілей. Говорила з нами рідко й сухо — якщо взагалі знаходила час.
Коли в нас народився син, я таємно сподівалася: може, хоча б онук розтопить кригу. Та ні. Свекруха навіть не приїхала подивитися на нього. Кинула в трубку: «Шкода, не дівчинка», — і все. Тоді Тарас переживав, намагався зрозуміти, що зробив не так. Згодом змирився. Ми спиралися лише на моїх батьків. Вони підтримували нас, забирали онука, коли ми працювали у дві зміни, допомагали з продуктами, морально, з будь-яким питанням.
Свекруха давно стала для нас чужою. Ми вітали її зі святами по смс — і на тому спілкування закінчувалося. Здавалося, ця глава життя вже позаду.
Та все змінилося, коли вона потрапила до лікарні. Лікарі поставили жахливий діагноз — хворобу, що позбавляє людину рухливості та вимагає постійного догляду. Тарас, як тільки довідався, одразу кинув роботу й поїхав до неї, незважаючи ні на що. Повернувся іншою людиною — злим, розгубленим, зламаним. Він завжди був добрим, справедливим, а тут вперше в житті розкричався.
Виявилося, після виписки за матір’ю потрібен цілодобовий нагляд. Її доньки швидко зібрали «раду» — і вирішили, що саме ми з Тарасом маємо це взяти на себе. Мовляв, в одній немовля, в іншої — будинок під Києвом, і їхати до матері незручно. Жодного слова про те, що ми теж працюємо, що в нас власна дитина, що ми ніколи не були близькі зі свекрухою.
Пропозиція «поступитися» нам її квартирою звучала, як подачка. Особливо враховуючи, що все своє майно вона давно переписала на доньок. Хатку на селі — Олені. Авто — Марійці. Начебто за догляд, як вони це називають. А тепер раптом згадали про брата, якому завжди діставалися ужинки. Та коли Тарас відмовився, його почали звинувачувати в безсердечності, кричати, що він не гідний носити матірТа я вже не маю сил навіть обурюватися — лише спостерігаю, як ця несправедливість руйнує мого чоловіка крапля по краплі.