Сьогодні в мене важкий день. Тесть знову прийшов до нас, і, як завжди, з’їв усе, що було в холодильнику. Гості – це добре, але він перетворився на щоденний обід у нас. Пробував поговорити з дружиною, але марно.
Півроку тому ми з Марічкою, моєю дружиною, змушені були покинути рідне місто. До того жили на околиці Кропивницького, працювали на фабриці, і все було більш-менш стабільно. Не багатіли, але й не голодували. Розуміли один одного без слів. Не було сварок, не було докорів. Але все змінилося, коли на підприєтстві почали звільняти. Спочатку звільнили Марію, потім – мене.
Заощаджень майже не було – двоє дітей, кредити, все, що заробляли, йшло на їжу та комунальні. Здавалося, життя руйнується. І тоді її батько, мій тесть, простягнув нам руку допомоги. Він жив у Черкасах і здавав свою однокімнатну квартиру на околиці. Квартира була в поганому стані, потребувала ремонту, але це був дах над головою.
Ми переїхали. Я був йому щиро вдячний – тоді це здавалося порятунком. Перший місяць був пеклом: грошей майже не було, тягнули з останніх сил, годували дітей, сплачували рахунки. Шукав роботу – безрезультатно. Було важко, але я тримався. Марія доглядала за домом і дітьми, а я намагався знайти хоч щось, щоб не збожеволіти.
Коли я отримав перший аванс на новій роботі, ледь не заплакав. Знову почав дихати. Працював доночі, повертався пізно, але з відчуттям, що вилазимо. Частину грошей почав віддавати тестеві – за комунальні та просто з подяки. Думав, все налагоджується. Але виявилося, що це лише початок.
Тесть став приходити. Часто. Спочатку “заскочити на хвилинку”, потім “пообідати з онуками”, а потім – щодня. І, на жаль, не щоб допомогти. Не щоб постирати, полагодити щось, посидіти з дітьми. Він сідав на кухні, вмикав телевізор і їв. Усе. Що. Було.
Марія готувала – і сніданок, і обід, і вечерю. А я, повертаючись додому, бачив лише порожній казанок. Став помічати, що продукти в холодильнику зникають. Мовчав. Терпів. Але одного разу вона сама почала скаржитися: втомилася. Каже, що готує зранку до вечора, а їжа зникає. А я дивлюсь на неї й думаю: ну, у нас двоє дітей… навіщо нам третій, дорослий?
Наважився поговорити з тестем. Без крику, спокійно. Пояснив, що ми вдячні за житло, що він – частина сім’ї, але… у нас теж нелегко. Він кивнув, сказав, що все розуміє. І ніби відступив. Навіть почав приносити пиріжки, одного разу приніс курку. Але через пару тижнів це “старання” зникло. Він знову повернувся до звичного режиму – яблучко онукам, а сам – до нашої вечері.
Знову поговорив із Марією. Але вона лише знизала плечима: «Тато ж допоміг нам… це його квартира… він просто любить дітей». Усі аргументи закінчилися. А в мене – нерви. Працюю від ранку до ночі, економлю на собі, ходжу в драних черевиках і ношу стару куртку. І серед усього цього – людина, яка приходить і спустошує холодильник, ніби живе тут.
У мене немає підтримки. Мої батьки далеко, у друзів – власні проблеми. Тесть нічого не помічає, дружина – ніби не хоче помічати. І я не знаю, що робити. Так, він допоміг. Але скільки це ще триватиме? Я втомився. Я більше не відчуваю, що в мене є дім.
А ми досі тут. Фабрика, де колись працювали, остаточно збанкрутувала. Колишні колеги роз’їхалися, ніхто не повертається. Ми на межі. І я відчуваю, як з кожним днем цей дім, який колись дарував надію, стає схожим на клітку.