Мені вже тридцять. Тридцять років — це вік, коли в інших вже є діти, своя оселя, а в мене — ні свободи, ні свого куточка, ні права на власну думку. Бо поруч мама. Мама, що не відпускає. Мама, яка стежить за кожним моїм кроком. І я їй це дозволяю. Розумію, що це моя провина. Я так і не навчилася казати «ні».
Батько зник із нашого життя ще до мого народження. Мама ніколи про нього не згадувала — лише мовчання, ніби його ніколи й не було. З дитинства я часто хворіла: бронхіти, кір, коклюш, вітрянка. До дитсадка не ходила — мама доглядала за мною вдома. Жили ми з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою була викладачкою фортепіано, але на роботу вийшла лише, коли мені виповнилося п’ятнадцять.
Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, закривала мене від усього світу. Впала — значить, на вулицю не можна. Захворіла — ніякого морозива. Кожна дрібниця перетворювалася на загрозу. Крок убік — паніка. І я звикла.
Закінчила музичну школу, вступила до педагогічного університету, стала викладачкою фортепіано — як мама. У дитинстві у мене майже не було подруг. Мама не дозволяла з ніким дружити — усі були «не гідні». Зате ми разом ходили до театру, на концерти, читали книги. Я жила, як героїня старовинної повісті, тільки без балів і залицяльників.
У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися до музичної школи. Робота подобалася, діти тішили, мама була задоволена — кругом одні дорослі жінки, ніякої «поганої компанії». Подруг майже не було. Дві дівчини, з якими я намагалася спілкуватися, зникли — ми не могли бачитися, мама не схвалювала.
П’ять років тому з’явився він — викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Привабливий. Справжній лицар мого роману. Ми пішли на побачення. Я була щаслива, але ненадовго.
Перший вечір — мама дзвонила кожні десять хвилин, довела мене до сліз, хлопець злякався. Другий — я вимкнула телефон. Повернувшись, побачила під будинком швидку. Мама обдзвонила лікарні, поліцію, моїх колег. Її забрали з нападом. Третього побачення не було. Я вперше відчула гнів. Пішла до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше не виберешся ніколи».
Я не відповідала на мамині дзвінки — лише писала, що все добре. Вона приходила до мене на роботу, влаштовувала сцени, потім знову потрапила до лікарні. Я не витримала — повернулася. Із почуттям провини, яке з тих пір сидить у мені, як скалка. Подруга благала залишитися. Я не послухала. І з того часу все завмерло.
Тепер мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо до санаторію, обідаємо удвох у вихідні. У мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає жах. Я боюся. Боюся, що мама не пережиде мого відходу. Що якщо я наважуся — станеться найстрашніше. А я собі цього не пробачу. Я стану причиною її смерті.
Я хочу жити своїм життям. Але не можу. Не вмію бути жорсткою. Не вмію обирати себе. Боюся, що повторю її долю — самотню, замкнену, зламану. Все частіше думаю, що виходу просто немає.