Ось тобі історія, переписана так, ніби ми з тобою кави попиваємо і по душам балакаємо.
Мені тридцять, а я досі не своє життя живу: мама за мене все вирішує, і я не можу вирватися.
Тридцять років – вік, коли в когось вже діти, кредит на квартиру, а в мене – ні свободи, ні свого простору, ні права на власну думку. Бо поруч мама. Мама, що не відпускає. Мама, яка контролює кожен мій крок. І я їй це дозволяю. Розумію, що це моя помилка. Я так і не навчилася казати «ні».
Батько зник із нашого життя ще до мого народження. Мама ніколи про нього не згадувала – просто мовчання, наче його ніколи й не було. З дитинства я часто хворіла: бронхіти, кір, коклюш, вітрянка. До садочку не ходила – мама доглядала за мною вдома. Жили ми з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою була викладачем фортепіано, але на роботу вийшла лише тоді, коли мені виповнилося п’ятнадцять.
Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, оберігала від усього світу. Впала – значить, на вулицю не можна. Захворіла – ніякого морозива. Будь-яка дрібниця для неї була загрозою. Крок убік – і паніка. І я звикла.
Закінчила музичку, вступила до педагогічного університету, стала викладачем фортепіано – як і мама. У дитинстві майже не було подруг. Мама не дозволяла з ніким дружити – усі для неї були «непідходящими». Зате разом ходили до театру, на концерти, читали книги. Я жила, як героїня старого роману, тільки без балів і залицяльників.
У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися у музичну школу. Робота подобалася, діти тішили, мама була задоволена – навколо лише «пристойні» жінки, ніякої «поганої компанії». Подруг майже не було. Дві дівчини, з якими я намагалася спілкуватися, зникли – ми не могли бачитися, адже мама була проти.
Пять років тому з’явився він – викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Привабливий. Справжній герой мого роману. Ми сходили на побачення. Я була щаслива, але ненадовго.
Перший вечір – мама телефонувала кожні десять хвилин, довела мене до сліз, хлопець злякався. Другий – я вимкнула телефон. А коли повернулася, побачила швидку біля будинку. Мама обдзвонила лікарні, поліцію, моїх колег. Її забрали з нападом. Третього побачення не було. Я вперше відчула злість. Поїхала до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше ніколи не виберешся».
Я не відповідала на мамині дзвінки – писала, що все добре. Вона приходила до мене на роботу, влаштовувала істерики, знову потрапляла до лікарні. Я не витримала – повернулася. Із почуттям провини, яке з тих пір сидить у мені, як скалка. Подруга благала залишитися. Я не послухала. І з того моменту все застигло.
Тепер мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо в санаторій, обідаємо удвох у вихідні. У мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає паніку. Я боюся. Боюся, що мама не пережиде мого відходу. Що якщо я наважуся – станеться найстрашніше. А я собі цього не пробачу. Я стану причиною її смерті.
Я хочу жити своїм життям. Але не можу. Не вмію бути жорсткою. Не вмію обирати себе. Боюся, що повторю її долю – самотню, закриту, зламану. Все частіше думаю, що виходу просто немає…