Колись то було… Донька зібрала нас за столом, щоб поділитися радістю. Після вечері ми випровадили її та зятя з хати.
Сьогоднішню молодь я вже не розумію. Здається, у них взагалі немає здорового глузду. Наша донька Оксана влаштувала сімейну вечерю — ніби звичайну, святкову, із салатами, тортом, свічками. Скликала всіх — мене, чоловіка, онука та свого чоловіка. Живемо разом у звичайній трикімнатній хаті на околиці Львова. Жити в такій тісноті — і так випробовування. А тут…
Коли Оксана з Іваном одружилися, ми відразу прийняли їх до себе. Так склалося — вона завагітніла, весілля справили на швидку руку, усе якось швидко та несвідомо. Ми не стали докоряти, допомогли, як могли, і запропонували пожити в нас, аби вони змогли зберегти на власне житло. Говорили їм: «Відкладайте гроші, хоч на перший внесок за іпотеку. Усе розуміємо, але як підросте онук — буде ще тісніше».
Вони ніби кивали, погоджувалися. Але на ділі — жодної ініціативи. Лише обіцянки, балачки, а користі — нуль. Живуть, як діти при батьках, і навіть подяки ніякої. Ми терпимо, хоча в нас із чоловіком свої хвороби, свій вік, хочеться тиші, ладу. Та заради доньки — мовчимо.
Ось сидимо за святковим столом. Оксана посміхається, очі сяють. Ми з чоловіком навіть переглянулися: «Може, нарешті вирішили з’їхати?»
Але ні. Оксана піднімає келих, оглядає нас і каже:
— Мамо, тату… Я вагітна!
У мене закрутилася голова. Завмерла, дивлячись на неї, не вірячи власним вухам. Здавалося, земля тікає з-під ніг. Хотілося або сміятися з безвиході, або ридати. Ще одна дитина? У цю тісну хату? Та куди ж вже…
— Оксано, ти хоч розумієш, що робиш? — тихо, але суворо спитав мій чоловік. — Де ви житимете вшостеро? Чи гадаєте, ми й далі будемо вам няньками?
А Оксана навіть не зніяковіла. Вона, мабуть, чекала, що ми з радістю кинемося її обіймати, вітатимемо. Але цього не сталося.
— Я думала, ви зрадієте… — пробурмотіла вона, а Іван одразу встряв:
— Ми сподівалися на підтримку, а ви одразу в штики. Це ж наша сім’я!
— Ваша? — не витримала я. — А ми тоді хто? Прислуга? Меценати? Ми просили: збирайте на своє житло! А ви… ще один рот, вибачте, але ми більше не потягнемо.
Після вечері ніхто ні з ким не розмовляв. Наступного дня Оксана навіть не привіталася. Вони образилися. На нас. За те, що ми не стрибали до стелі від радощів. За те, що не в захваті від того, що в цій тісній хаті буде ще одна дитина, ще один плач уночі, ще одні санки в коридорі, ще один привід розсувати стіни.
Ми з чоловіком поговорили. Спокійно. Рішуче. Вирішили: годі. Ми не можемо й не повинні більше жертвувати своїм життям, своєю старостю, своєю тишею. Їм уже майже тридцять. Пора дорослішати.
Я підійшла до доньки й прямо сказала:
— Оксано, ми вас любимо. Але ви дорослі люди. Хочете другу дитину? Чудово. Тільки ростите її у своїй хаті. Ми більше не можемо бути вашою підушкою безпеки.
Вона спалахнула. Сказала, що ми жорстокі, що «ніхто так із дітьми не поводиться». Але, вибачте, я вже поводилася — коли сиділа з їх сином, коли віддавала пенсію на підгузки, коли варила їм борщі й прасувала сорочки. Тепер — годі.
Зібрали речі, знайшли орендовану хату. Пішли з образами. А ми лишилися — у нашій трикімнатній. У тиші. Із відчуттям, що зробили правильно, хай і важко. Але іноді, аби хтось подорослішав, треба відпустити. Навіть якщо це твоя власна дитина.