Щоденниковий запис
Я розумію, що можу здатися егоїсткою. Але мені болісно за свого чоловіка. Вчора ввечері його мати — Ольга Миколаївна — скликала всю родину. Зібралися всі: діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайна родинна вечеря з варениками. Та не тут-то було. Вона хотіла оголосити… кому що дістанеться після її смерті. Так-так, саме так. Розподілила майно заздалегідь, щоб, як вона сказала, «потім не було сварок». Але після цієї розмови мир у родині навряд чи збережеться.
Коли Ольга Миколаївна промовила: «Квартира в центрі Києва відходить молодшому — Василю», — у мого чоловіка, Тараса, аж руки затремтіли. А потім вона додала: «А старшому синові, Тарасу, я залишаю хатину на Поділлі. Сніжана (це я) отримає родинні прикраси та бабусиний сервіз. Решта — кому акції, кому мультиварку, кому дідусевий старовинний годинник». Усі за столом переглянулися. М’яко кажучи — оніміли. А я відчула, як усе всередині стиснулося від обиди.
Коли гості почали розходитися, Тарас, незважаючи на шок, підійшов до матері. Запитав спокійно, без дорікання:
— Мамо, чому ти так усе поділила? Не заперечую, це твоє право. Але ж можна було й інакше. Поясни мені — чому?
І ось що вона відповіла. Виявилося, що в молодості батьки вкладали все саме в Тараса. Сподівалися, що він стане юристом, буде жити у престижному районі. Пишалися ним, влаштували нам розкішне весілля. І онуком займалися, поки ми були молоді. Тобто, за її словами, старший син уже отримав свою частку турботи й уваги.
А ось Василя, молодшого, постійно забували. То робота, то клопоти, то старший із проблемами… Ось і виріс Василь ніяковим. Кинув навчання, кар’єру футболіста не зробив, одружився з першою, хто погодилася. Зараз живе з дружиною та дитиною у квартирі її батьків. Він — у декреті, вона — працює, заробляє більше. Власного життя їм не здобути, про іпотеку навіть думати страшно. Ольга Миколаївна сказала: «Він слабкий, бо ми його не підтримали тоді. Хочу, щоб хоч житло в нього було».
Але ось у чому річ — ми з Тарасом не сиділи на шиї у батьків. Взяли кредит, купили квартиру, працюємо. Намагалися самі. І чому тепер виходить, що нас позбавляють «за заслуги»?
Я розумію, що такі рішення — особиста справа кожного. Та все одно мені боляче. До глибини душі. Не за себе — за чоловіка. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу — його це вразило. І я не знаю, як нам тепер спілкуватися з Ольгою Миколаївною. Після такого «розподілу» мені навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків не стане, залишається лише пам’ять. А вона може бути яскравою… або гіркою.