Вчора свекруха зібрала всю родину, щоб оголосити, кому що дістанеться. Я розумію, що мене можуть засуджувати. Але мені болісно шкода мого чоловіка. Ввечері його мати — Оксана Іванівна — вирішила влаштувати родинну нараду. Зібралися всі: діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайна вечеря. Та ні. Вона зібрала нас, щоб оголосити… хто й що отримає після її смерті. Так-так, саме так. Розподілила майно заздалегідь, щоб, як вона сказала, «потім не було сварок». Але після цієї розмови мир у родині навряд чи втримається.
Коли Оксана Іванівна промовила: «Квартира в Києві дістанеться молодшому — Богданові», — у мого чоловіка, Тараса, аж руки затремтіли. А потім вона додала: «А старшому синові, Тарасу, я залишаю дачу під Житомиром. Олені (це я) дістануться родинні прикраси та посуд від бабусі. Решта — кому акції, кому мультиварку, кому дідусеві старовинні годинники». Усі, хто сидів за столом, переглянулися. М’яко кажучи — здивувалися. А я відчула, як усе всередині стиснулося від образи.
Коли гості почали розходитися, Тарас, попри збентеження, підійшов до матері. Запитав спокійно, без докорів:
— Мамо, чому ти так усе поділила? Я не сперечаюся, це твоє право. Але можна було й інакше. Поясни — чому?
І ось що вона відповіла. Виявилося, що в молодості батьки вкладали усе саме в Тараса. Сподівалися, що він стане дипломатом, буде жити за кордоном. Пишалися ним, допомогли організувати розкішне весілля. І онуком займалися, коли ми були молоді. Отже, за її словами, старший син уже отримав свою частку турботи, уваги та підтримки.
А от Богдана, молодшого, вони постійно недоглядали. То робота, то клопоти, то старший з проблемами… Ось і виріс Богдан якимось нерішучим. Навчання кинув, кар’єру не збудував, одружився на першій, хто погодилася. Зараз живе з дружиною та дитиною в квартирі її батьків. Він — удома з малюком, вона — на роботі, заробляє більше. Власного життя їм не видно, про іпотеку навіть думати страшно. Оксана Іванівна сказала: «Він слабкий, бо ми його тоді не підтримали. Хочу, щоб у нього хоч квартира була».
Але ось у чому річ — ми з Тарасом не сидимо на шиї у батьків. Взяли кредит, купили своє житло, працюємо. Намагалися самі. І чому тепер виходить, що нас позбавляють «за заслуги»?
Я розумію, що такі рішення — особиста справа кожної. Але мені боляче. До глибини душі. Не за себе, а за чоловіка. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу — його це вразило. І я не знаю, як нам тепер спілкуватися з Оксаною Іванівною. Після такої «роздачі» мені навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків не стане, залишиться лише пам’ять. А вона може бути світлою… а може — гіркою.