Тепер мій тесть приходить до нас щодня. Я не проти гостей, але він з’їдає все, що є: пробував поговорити з дружиною, та це марно.
Півроку тому ми з Марійкою, моєю дружиною, ухвалили тяжке, але неминуче рішення — переїхати в інше місто. Раніше ми жили на околиці Полтави, працювали разом на фабриці, і все було більш-менш. Не жили в розкоші, але й не голодували. Розуміли одне одного без слів. Не було сварок, не було нарікань. Але все змінилося раптом, коли на фабриці почалися звільнення. Спочатку «позбавилися» Марійки, потім — і мене.
Збережень у нас мало не було — двоє дітей, кредити, і все, що заробляли, йшло на їжу й комунальні послуги. Здавалося, що все руйнується. І саме тоді руку допомоги простягнув її батько — мій тесть. Він жив у Харкові, здавав свою однушку на околиці. Квартира була в поганому стані, потребувала ремонту, але хоч даха над головою була.
Ми переїхали туди — я був йому щиро вдячний. Тоді це здавалося порятунком. Перший місяць був пеклом: грошей майже не було, з останніх сил годували дітей, платили рахунки. Шукав роботу — безрезультатно. Відчай краяв серце, але я тримався. Марійка доглядала за домом й дітьми, а я намагався знайти хоч щось, щоб не збожеволіти.
Коли я отримав перший аванс на новій роботі, ледь не зрозів від полегшення. Знову почав дихати. Працював до ночі. Повертався додому пізно, але з відчуттям, що вилазимо з ями. Частину грошей став віддавати тестю — за комуналку та на знак подяки. Думав, все налагоджується. Але виявилося — це лише початок.
Тесть почав приїжджати. Часто. Спочатку просто «заскочити на хвилинку», потім «пообідати з онуками», а далі — щодня. І, на жаль, не щоб допомогти. Не щоб постирати, полагодити, посидіти з дітьми. Він сідав на кухні, вмикав телевізор і їв. Все. Що було.
Марійка готувала — і сніданок, і обід, і вечерю. А я, повертаючись додому, знаходив лише порожній казанок. Почав помічати, що з холодильника зникають продукти. Мовчав. Терпів. Але одного разу вона сама почала скаржитися: втомилася. Каже, готує з ранку до вечора, а їжа — як у безодню. Я дивлюся на неї й думаю: ну, дітей у нас двоє… навіщо нам третій, дорослий?
Я наважився. Поговорив із тестем. Без крику, спокійно. Пояснив, що ми все розуміємо, що вдячні йому за житло, що він — частина сім’ї, але… у нас теж непросто. Він кивнув, сказав, що все розуміє. І ніби на деякий час відчепився. Почав приносити з собою палянички, одного разу навіть приніс курку. Але через пару тижній ця його «старанність» зникла. Він знову повернувся до звичного — яблуко онукам, а сам — до нашої вечері.
Я знову поговорив із Марійкою. Та вона лише знизала плечима: «Тато ж допоміг нам… це його квартира… він просто любить дітей». На цьому аргументи скінчилися. А в мене — нерви. Я пашу з ранку до ночі, економлю на собі, ходжу в дірявих черевиках і доношую старий піджак. А серед усього цього — людина, яка приходить і спустошує холодильник, ніби живе тут.
У мене немає підтримки. Мої батьки далеко, у друзів своїх проблем по горло. Тесть нічого не помічає, дружина — ніби не хоче помічати. І я не знаю, що робити. Так, він допоміг. Але скільки ще це триватиме? Я втомився. Я більше не відчуваю, що в мене є дім.
А поки ми тут. Фабрика, на якій ми колись працювали, остаточно збанкрутувала. Колеги розбіглися, ніхто не повертається. Ми на межі. І я відчуваю, як з кожним днем цей дім, де все почалося з надії, стає все більше схожим на пастку…