Щойно вранці мені подзвонила мати й тривожним голосом попросила:
— Донечко, зайди, будь ласка, до нашої сусідки — тіті Олі. Вона чомусь дуже засмучена, просила юридичної поради. Більше нічого не пояснила, лише сказала, що ти розумна людина, підкажеш…
Я знала Олену Михайлівну з дитинства. Ми жили в одному під’їзді багато років, і навіть коли я вийшла заміж і переїхала, часто відвідувала матір і віталася з тітею Олею на лавочці. Їй уже дев’яносто, але ще нещодавно вона жваво ходила подвір’ям, привітно посміхалася, носила мамі пироги і постійно щось обговорювала з сусідками. Останні місяці, правда, часто скаржилася на серце й тиск. Її молодший син Богдан жив із нею і допомагав чим міг. А старший — Дмитро — жив окремо, в іншому кінці міста, і бував у неї все рідше.
Колись Дмитро поїхав навчатися до військового училища, потім служив, одружився, отримав квартиру, дачу, машину. Забезпечений, самостійний, але відчужений. З матір’ю стосунки були напруженими: то мовчить, то ображається, то командує. А Богдан залишився поруч. Роки йшли, і він став для матері єдиною опорою. Саме йому цієї весни Олена Михайлівна вирішила оформити квартиру в дар.
Старший син дізнався й… не заперечив. Сказав:
— Мені не треба, у мене все є. Хай у Богдана хоч щось буде.
Здавалося б — все вирішено чесно. Але тиша тривала недовго.
Коли я зайшла до Олени Михайлівни ввечері, по її обличчю було видно — вона нещодавно плакала. Сіла, витерла очі й тремтячим голосом запитала:
— Донечко… де можна зробити, ну, цю… як її… генетичну експертизу?
Я остовпіла.
— Тіто Олю, навіщо вам це?
І тоді вона розповіла. Кілька днів тому до неї завітав Дмитро. І просто з порогу, з похмурим обличчям, сказав:
— Я не син твого чоловіка. У нас із ним не збігаються групи крові. Все стало зрозумілим. Ось чому ти віддала квартиру Богданові, а не мені. Я тобі чужий. А він — рідний.
Після цього він грюкнув дверима й пішов. Не давши їй ні слова сказати. На дзвінки більше не відповідає.
Тітка Оля шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, я пам’ятаю… А ось свою — не пам’ятаю. В старому паспорті був запис, але його давно замінила. А групу Дмитра я взагалі не знаю… Він же тоді народився — я й не пам’ятала, запитати ні в кого…
Їй порадили зробити тест ДНК. Але я пояснила, що це не так просто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Щоб провести експертизу, потрібне або живий біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише за рішенням суду, і не факт, що схвалять. Та й коштує це величезних грошей.
Олена Михайлівна заплакала знову:
— Значить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
І тут я не витримала. Мій голос затремтів, я ледве стримала сльози:
— Тіто Олю! Ви нікому нічого не мусите доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав привід. Захотів вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як ображена дитина. Ви вчинили чесно — віддали квартиру тому, хто був поруч. А він — просто знайшов привід, щоб уранити вас гірше.
Я перевела дух і продовжила:
— Хочете — підіть із Богданом до поліклініки, здайте кров, нехай вам групу встановлять. Може, в лікарні, де народжували, ще залишилися якісь архіви. А документи вашого чоловіка — може, теж в архіві. Але навіть якщо ні — Дмитро має сам, по-людськи, прийти й попросити вибачення. А не кидати звинуваченнями, які ранять гірше, ніж ніж.
Вона кивнула, трохи заспокоїлася.
— Так, ти права… Але він усе одно трубку не бере…
Я попросила в неї номер Дмитра. Вже на вулиці, відійшовши від під’їзду, подзвонила. Він відповів.
— Доброго дня, — сказала я. — Це сусідка вашої мами.
— Вам чого?
— Хочу поговорити з вами про Олену Михайлівну…
— Слухаю вас.
— Вона дуже переживає…
І в цю мить він різко обірвав розмову. Просто кинув трубку.
Я стояла, дивлячись на екран. У грудях у мене билося лише одне: як легко руйнуються найсвятіші зв’язки, коли на місце любові приходить образа. І як страшно, коли рідний син звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
Олена Михайлівна не зрадила. Вона просто віддала єдине житло тому, хто залишився поруч. А старший — сам пішов. І тепер мститься — жорстоко, холоднокровно, без слів. Адже для неї він завжди був сином. Рідним. Єдиним. До вчорашнього дня…