Сноха спочиває в пологовому будинку, а ми з чоловіком ледве справляємося з онуками. Здається, вона навмисне лягла до лікарні раніше, — зітхає шістдесятирічна Ганна Іванівна з Житомира.
— Син каже: «Мамо, ти ж бачиш, яка ситуація — тільки ти можеш допомогти!» — зніяковіло жартує вона. — А що мені лишається? Допомагаю, як можу. Але сили вже на межі…
Десять днів тому її невістка, Оксана, на дев’ятому місяці вагітності, поскаржилася на температуру, нежить і біль у горлі. Незалежних і зникли смак та нюх. Син Ганни Іванівни, Віталій, цілими днями працює на будівництві, тому дивитися за дітьми було нікому. Тож Оксана, недовго думаючи, лягла в лікарню — «на збереження». А двох малят — чотирьох і двох років — віддали бабусі з дідусем.
— Я розумію, здоров’я, вагітність, 41-й тиждень… Але чому так довго? У минулий раз вона народжувала кілька годин, ледве встигли до пологового. А тепер — лежить другу неділю, ніби в санаторії. Дивовиж за дивовижем дивиться, чоловіка змусила привезти ноутбук, каже: чекаю схватки. А ми тут з онуками вже не знаємо, куди від них сховатися…
Ганна Іванівна розповідає з гіркотою. Вона не скаржлива, але втома й образа накопичуються щодня. Раніше Оксана завжди залишала дітей своїй матері. А тепер раптом бабуся по бабочку — «єдина надія».
— Ми з Миколою (чоловіком) не молодшіємо. Я з ранку до вечора в клопотах, діти немов з вітра — один у підгузнику, другий реве, якщо ложка не та. Покормити — битва, умвти — битва, укласти спати — ізощрене шоу. Вони маму не забули, постійно питають, коли вона повернеться. А я вже й сама не знаю…
Ганна згадує, як минулого разу Оксана теж лягла «заздалегідь». Тоді була лише одна дитина, і її довелося срочно віддати сусідці, поки бабуся не добралася. Через півтори години після дзвінка Оксана вже народила. Все блискавично. А тепер — третя вагітність.
— Пів року тому Віталій повідомив, що буде ще дитина. Я й кажу: ви що, рекорд ставите? А він: «Мамо, не хвилюйся, у нас усе за планом». Звісно. Все за планом, поки все добре. А як проблема — одразу: «Мамо, тільки ти!» Ну а я що?.. Відмовити не можу. Але мені важко!
Старший онук раніше ходив у садочок, але Оксана відписала — мовляв, щоб не захворів перед пологами. Ганна не може возити його на інший кінець міста — лишилися вдома. А вдома — метушня й крики. Навіть коли діти замовкають, бабуся продовжує чути їхні вигуки у власній голові.
— Молодший не вміє їсти ложкою, довкола все в каші. Старший цілий день нудить, сваряться, б’ються. Я на них дивлюся й думаю: як Оксана з трьома впорається? Я з двома ледве виживаю!
Ввечері, коли дідусь повертається з роботи, він забирає дітей до себе, а Ганна готує їжу на завтра. Годує, миє, прає, прибирає, і лише близько дев’ятої може подзвонити сину.
— Питаю: ну як там, народила? Віталій відповідає: ні, усе так само, чекаємо. УЗІ зробили, дівчинка, здорова. І що тепер — ще дві неділі лежатиме?
Ганна не приховує роздратування. Її злить не сама вагітність, а те, як усе організовано. На її думку, Оксана влаштувала собі відпустку: лежить у пологовому, спілкується на форумах, дивиться фільми, а на будинок і дітей — махнула рукою.
— Кажу синові: нехай виписується. Народить вдома — викличемо швидку, як усі роблять. Його знайома народила й наступного дня вдома була! Подруга доньки теж швидко породила. А у нас — ціле шоу!
— А що каже Віталій?
— А що він скаже? «Мамо, потерпи, лишилося небагато, вже не випишуть». Я кажу: нехай пише відмову й їде додому! Але ні — не слухає. Я вже на останніх силах тримаюся…
То хто ж у цій історії правий? Ноха, яка вирішила стерегти здоров’я й заздалегідь лягла до лікарні? Чи свекруха, яка на межі витривалості тягне на собі чужі материнські обов’язки?
Складно сказати. Але ясно одне — терпіння бабусі вже на межі.