**Щоденник. Розлучення не буде**
До п’ятдесяти років у Василя Івановича ледь пробивалась сивина, а от біс у ребрах засідав надовго. І вся причина була в ній — у Соломії. Він зустрів її випадково, коли завітав до університету на кафедру, де викладав його старий товариш. Справа була дріб’язковою, а наслідки — доленосними.
Вона стояла біля вікна, граючи сонячними блискавками у своїх золотавих кудрях. Яскраво-зелені очі, струнка фігура, що випромінювала життя і зухвалість… Він, чоловік, який давно не хлопчина, раптом почувався юнаком. Соломія здавалася йому втіленням усіх мрій — фея, сирена, німфа. Але насправді вона була просто гарненькою студенткою. Проте Василь усвідомив це значно пізніше. Тоді ж він був зачарований.
Такої пристрасті він не відчував навіть до своєї дружини Марії Олегівни в їхні перші роки. За плечима були тридцять років шлюбу, двоє дітей, спільне минуле, дім, взаємний злагоджений побут і рідкі суперечки. І все це наче зникло з його голови, варто було глянути на Соломію.
Вона, до речі, не опиралася залицянням солидного парубка. Навпаки — підбурювала. Для неї він був шансом. Виросла у скромній родині, вступила до вишу дивом, мріяла залишитися у великому місті. І Василь був для неї дверима у той світ.
— Та він же дід! — тягла її сусідка по кімнаті Дар’я. — З глузду з’їхала? Ти з ним жити зможеш?
— Який там дід, — відмахнулася Соломія. — Жвавий, з грішми, закоханий по вуха. Подивишся — скоро вінець.
Василь закохався насправді. Був ніжним, щедрим, уважним. Але жодного разу — жодного слова — не заговорив про розлучення. Соломія чекала, сподівалася. Її план був простим: діти Василя давно розлетілися, дружина здорова, живуть тихо. А він — з грішми. Все прямувало до весілля. Та Василь раптом почав втомлюватися. Виявилося, що ритм молодої коханки — не під силу зрілому чоловікові. Йому б бачитися раз на тиждень, а то й у готелі, а решту часу сидіти вдома, де затишок, борщ і улюблена Марія.
Соломія почала вимагати:
— Чому ми не можемо жити разом? У тебе ж є ще квартира!
— Там жильці, — збрехав він. Насправді квартира була пустою, вони з Марією планували там ремонт. Але віддавати її під любовне гніздечко він не збирався.
— Тоді зніми нову! Ти ж мужик!
Сварки участілися. А потім грянуло.
— Я вагітна, Васю, — сказала Соломія (так, саме так вона його кликала). — Ти радієш?
Василь занімів. Він уже збирався розлучитися з нею — навіть повернувся з відрядження раніше, щоб усе обговорити. А тут — дитина.
— Але ж ти казала, що захищаєшся…
— Це не сто відсотків! А я думала, ти зрадієш…
Він не зрадів. Він розгубився. Але залишився. Дитина народилася — хлопчик, Богдан. Василь допомагав: грішми, увагою, приїздив. Але Соломія хотіла більшого.
— Я втомилася бути у тіні! Або ти кажеш дружині, або я сама!
Він не встиг вирішити, як вчинити — Соломія взяла все у свої руки. Через кілька днів його зустріла дружина:
— У тебе, виходить, є дитина, і ти збираєшся одружуватися? Це правда?
— Марусю, це не так… Я все поясню…
— Я тобі одразу скажу: розлучення не дам, — спокійно, але рішуче промовила вона. — Не заради якоїсь студентки я тридцять років будувала сім’ю.
Василь відчув полегшення. Не тому, що уникнув розриву, а тому, що почув — вона ще хоче зберегти родину.
— Я тебе люблю, Марусю. Пробач мене. Це було божевілля, я не знаю, що менеВін дивився на сплячого Богданчика і розумів, що тепер його життя буде повністю належати цій маленькій дитині.